— Ти що, — запитав я (ми могли встигнути на зелене світло, якби поспішили), — збираєшся зателефонувати 911?
— Ні, — неуважно відповів Борис, витираючи носа й озираючись навколо. — Я не хочу стояти тут, чекаючи машину, тому телефоную йому, щоб він підібрав нас на протилежному боці парку. Пройдемо крізь нього. Іноді деякі з тих дітлахів не знають міри з дозами, — сказав він, коли побачив, як я стривожено озираюся на таунгаус. — Не турбуйся. Він оговтається.
— Але було не схоже, що він оговтається.
— Ні, він дихав, а Горст має наркан. Це швидко приведе його в норму. Мов чарами, ти коли-небудь це бачив? Відразу тобі прояснюється в голові. Почуваєшся як гівно, але живий.
— Йому треба було б викликати «швидку допомогу».
— Навіщо? — розважливо промовив Борис. — Чим могли б йому допомогти люди зі «швидкої допомоги»? Вони дали б йому наркан. Горст може дати його швидше. Він, звичайно, заблює себе й почуватиметься так, ніби йому розкололи голову сокирою, але краще це, аніж «швидка допомога», БУМ! — і йому розпорюють сорочку, обличчя затуляють маскою, ляскають по щоках, щоб він повернувся до тями, кличуть представників закону, усі поводяться з ним брутально й осудливо — повір мені, наркан засіб дуже сильний, коли ти оговтаєшся від нього, тобі буде дуже зле й без лікарні, без яскравого світла й людей, які дивитимуться на тебе дуже несхвальними та ворожими поглядами, називаючи тебе лайном, наркоманом, передозником, вони ставитимуться до тебе з огидою і, мабуть, не дозволять тобі повернутися додому, коли схочеться, можливо, запхають тебе до психушки, соціальний працівник прийде до тебе з універсальною порадою «як годиться жити на світі», а потім, можливо, тобі ще й доведеться посидіти й погомоніти з копами. Стривай-но хвилинку, — сказав він і заговорив по телефону українською мовою.
Темрява. Під туманним вінцем ліхтарів паркові лави блищали від дощової води, ляп, ляп, ляп, дерева стояли мокрі й огорнуті густою пітьмою. Мокрі стежки були вкриті грубим шаром листя, поодинокі працівники офісів поспішали додому. Борис — із похиленою головою, запхавши руки в кишені, дивлячись у землю, — відключив свій телефон і щось шепотів самому собі.
— Пробач, що ти там бурмочеш? — запитав я, подивившись на нього скоса.
Борис стиснув губи, похитав головою.
— Ох вона й сучка, ця Ульріка, — похмуро промовив він. — Це вона відчинила нам двері.
Я витер брови. Я нервував і почувався хворим, мене кинуло в холодний піт.
— Звідки ти знаєш цих людей?
Борис стенув плечима.
— Горста? — запитав він, копнувши товстий шар листя. — Ми знаємо один одного вже багато років. Він познайомив мене з Міріам — я дуже вдячний йому за це.
— А оті?
— Про кого ти?
— Про того, який на підлозі лежав.
— Про того? Який упав? — Борис зробив давно відому мені гримасу «хто його зна?». — Вони подбають про нього. Не турбуйся. Таке буває. Але завжди закінчується нормально, — сказав він дуже серйозним тоном. — Бо послухай, послухай, — сказав він, штурхнувши мене в бік ліктем. — Ці діти весь час крутяться коло Горста, вони весь час змінюються, постійно нові люди — студенти, старшокласники. Здебільшого з багатих родин, із трастовими фондами, вони нерідко приносять картину чи ще який витвір мистецтва, яку поцупили, либонь, удома. Вони знають, що слід приходити до нього. Тому що, — Борис похитав головою, щоб струсити волосся з очей, — Горст сам, коли був малим — давно вже, у вісімдесятих, — рік або два ходив до однієї з таких елітних шкіл для хлопчиків, де тебе примушують ходити в піджачку. Та школа недалеко звідси. Він показав мені її одного разу, коли ми їхали в таксі. Хай там як, — він шморгнув носом, — а хлопець на підлозі не якийсь там волоцюга з вулиці. І вони не дозволять, аби з ним щось сталося. Сподіваймося, для нього це буде наукою. Для багатьох із них так і є. Його більше ніколи не нудитиме так, як після цієї дози наркану. До того ж Кенді медсестра, й вона догляне його, коли він цього потребуватиме. Я говорю про брюнеточку, — сказав він, знову штурхнувши мене під ребра, коли я нічого не відповів. — Ти її бачив? — Він пирснув. — Ну ця… — Він нахилився й черкнув пальцями над коліньми, щоб показати висоту її чобіт. — Вона неймовірна. Боже, чого я тільки не дав би, щоб відбити її в Ньяла, ірландця, якби тільки міг. Якось ми вибралися на Коні-Айленд лише вдвох, і в мене ще ніколи не було такого класного дня. Вона любить плести светри, ти уявляєш? — сказав він, лукаво поглянувши на мене куточком ока. — Подивись на цю жінку — чи спаде тобі на думку, що їй подобається плести светри? Але їй подобається! Запропонувала сплести один і для мене. І цілком серйозно! «Борисе, я сплету тобі светр будь-коли, якщо захочеш. Скажи мені лише, якого кольору ти б хотів, і я це зроблю!»
Він намагався розвеселити мене, але я був надто ошелешений, щоб розмовляти. Протягом якогось часу ми йшли похиливши голови, і не чути було іншого шуму, крім наших кроків на парковій стежці в темряві, які, здавалося, відбивалися вічним відлунням серед грандіозної міської ночі, що висіла навколо нас, гудки та сирени автомобілів лунали так, ніби вони долітали з відстані в півмилі.
— Ну то як? — запитав Борис, іще раз скоса подивившись на мене, — принаймні я тобі змалював ситуацію, так чи не так?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Щиголь» автора Тартт Донна на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ X“ на сторінці 46. Приємного читання.