Розділ X

— Дуже рідко. Торгівці картинами завжди випереджають мене.

— Дуже прикро. У моєму бізнесі головне — мобільність. Я міг би продати чимало навіть пересічних картин, якби мав пристойні папірці, що підтверджують їхню якість.

Гострий запах часнику, дзенькіт каструль на кухні, слабкий сморід марокканського базару — сеча й ладан. Знову й знову тягнуться суфійські наспіви, закручуючись навколо нас у безперервну хвалу Всевишньому.

— Або оцей Лепін. Дуже досконала підробка. Існує канадець, дуже цікавий, він би тобі сподобався — малює на замовлення. Поллока, Модільяні — я вас познайомлю, якщо захочеш. Я не можу заробити на них багато грошей, хоч можна було б збити непоганий капітал, якби закинути їхні твори у відповідне середовище. — Потім, після короткої мовчанки: — Зі старших робіт я бачу багато італійців, але мої смаки схиляються в бік півночі, як бачиш. От цей Берхем — дуже гарний приклад, але, звісно ж, італійські пейзажі зі зруйнованими колонами та простими молочарками не дуже задовольняють сучасні смаки. Так же? Я віддаю перевагу ван Гоєну, котрий отам. На жаль, він не продається.

— Ван Гоєн? Я міг би заприсягтися, що це Коро.

— Дивлячись звідси, ти й справді міг би так подумати. — Йому сподобалося таке порівняння. — Дуже й дуже схожі художники. Сам Вінсент це відзначив — ти читав його «Коро голландців»? Та сама ніжність серпанку, та сама відкритість туману, ти розумієш, про що я?

— Де ти… — Я мало не поставив типове для дилерів запитання «Де ти його роздобув?», але вчасно прикусив язика.

— Дивовижний художник. Дуже плідний. А це особливо чудовий приклад його творчості, — сказав він із гордістю колекціонера. — Поблизу можна роздивитися чимало цікавих подробиць: маленький мисливець, собака, який заходиться гавкотом. А ще — так для нього типово — він поставив підпис на кормі човна. Дуже мило. Якщо хочеш, — він показав кивком голови на тіла, що лежали за гобеленом, — підійди ближче. Ти їх не потурбуєш.

— Так, але…

— Я все чудово розумію. Принести її тобі?

— Так, я хотів би її роздивитися.

— Мушу зізнатись, я дуже прихилився до неї. Не можу звикнути до думки, що доведеться розлучитися з нею. Він також торгував картинами, ван Гоєн. Чимало голландських живописців це робили. Ян Стен, Вермеер, Рембрандт. Але Ян ван Гоєн, — він усміхнувся, — був схожий на нашого друга Бориса, який сидить тут. Він хапався за все. Малювання картин, торгівля нерухомістю, розведення тюльпанів.

Борис у темряві невдоволено пирхнув і хотів щось сказати, аж тут зненацька кощавий хлопець зі сплутаним волоссям віком, мабуть, років двадцяти двох, зі старомодним ртутним термометром, який стримів у нього з рота, вийшов із кухні, хитаючись, затуляючи очі долонею від піднятої вгору лампи.

На ньому був чудернацький жіночий товстий кардиган, що сягав йому майже до колін, як купальний халат. Він здавався хворим і дезорієнтованим, рукави в нього були закасані, він натирав двома пальцями внутрішню частину своєї руки, а наступне, що я побачив, це як розійшлися йому коліна й він упав на підлогу, термометр вислизнув йому з рота і, брязнувши звуком падіння скла, покотився по паркету, не розбившись.

— Що це!.. — вигукнув Борис, загасивши сигарету й підхопившись на ноги, кицька стрибнула в нього з колін і зникла в темряві.

Горст, спохмурнівши, поставив лампу на стіл, і світло від неї божевільно застрибало по стінах і стелі.

— Ах, — роздратовано кинув він, відгортаючи волосся собі з очей і впавши навколішки, щоб роздивитися молодика на підлозі.

— Геть звідси! — розгнівано сказав він жінкам, які з’явилися в дверях разом із холодним темноволосим здоровилом і двійком старшокласників із каламутними поглядами, які мали не більш як по шістнадцять років, а що всі вони стояли нерухомо, витріщивши очі, то Горст загорлав: — Повертайтеся на кухню! Ульріко, — звернувся він до білявої жінки, — halt sie zurück[169].

Гобелен заворушився. За ним пролунали сонні голоси загорнутих у простирадла постатей:

— Eh? Was is los?[170]