Розділ X

— Від Саші… — Горст сів на диван і закурив сигарету. У своїх подертих джинсах та військових черевиках він був схожий на обшарпану версію якогось голлівудського актора другого плану з 1940-х років, звичайного собі mitteleuropäischer[167], відомого ролями скрипалів із трагічною долею та висококультурних біженців. — Сліди, схоже, ведуть до Ірландії. Це добра новина, якщо тебе цікавить моя думка.

— Звучить не надто схоже на правду.

— Мені теж так здається, але я розмовляв із людьми, й інформація нібито перевірена. — Він говорив із характерною для наркоманів аритмічністю, не до ладу, але не плутаючись. — Незабаром ми довідаємося більше, я сподіваюся.

— Це друзі Ньяла?

— Ні. Ньял каже, що ніколи про них не чув. Але це тільки початок.

Вино було препаскудне: шираз із супермаркету. Я не хотів перебувати поблизу тіл, які лежали на підлозі, а тому перейшов до малого столика і став роздивлятися виставлені на ньому зліпки: чоловічий торс; задрапована Венера, яка схилилася на скелю; нога в сандалі. При тьмяному світлі здавалося, що це звичайні гіпсові зліпки, які можна купити в «Перл-Пейнті» — студійні моделі для студентських ескізів, — та коли я провів пальцем по нозі, то відчув пругкість мармуру, шовкову й гладеньку.

— Чому вони подалися з цим до Ірландії? — роздратовано запитав Борис. — Який там ринок збуту? Я думав, що речі вивозять звідти, а не везуть туди.

— Так, але Саша думає, він скористався з картини, щоб заплатити борг.

— То він має там якісь зв’язки?

— Очевидно.

— Мені важко в це повірити.

— У те, що він має зв’язки?

— Ні, в те, що він має там борг. Враження таке, що цей суб’єкт ще півроку тому ковпаки з коліс крав.

Горст слабко стенув плечима: сонні очі, зморщений лоб.

— Хто знає? Я не певен, що це правда, але не хочу покладатися на щастя. Чи дав би я собі відтяти руку за це? — сказав він, ліниво струшуючи попіл на підлогу. — Ні.

Борис похмуро дивився у склянку з вином.

— Він був аматором. Повір мені. Якби ти його побачив, ти б не сумнівався.

— Так, але він любить азартні ігри, Так вважає Саша.

— Ти не думаєш, що Саша, можливо, знає більше?

— Не думаю. — У його манері була якась віддаленість, ніби він промовляв наполовину до себе. — «Почекаємо і побачимо». Ось що я від нього почув. Незадовільна відповідь. Від голови смердить. Але до хвоста ми ще не дісталися.