Розділ X

Ви є тут

Щиголь
XVIII

Стоячи під вуличним ліхтарем, де висадив мене Борис («Не можу підвезти тебе додому! Я запізнююсь! Мене вже чекають!»), я був такий приголомшений, що мусив роззирнутися навкруги, аби зрозуміти, де я є, — пінястий сірий фасад Елвін-корту, мертвотна недоумкуватість бароко, освітлені прожектором кам’яні стіни, різдвяні прикраси над дверима ресторану Петросяна розбудили глибокий гонг у моїй пам’яті: грудень, моя мати в присипаному снігом капелюсі, «зачекай, малий, зараз я збігаю за ріг вулиці й куплю круасанів нам на сніданок»…

Я так зосередився на собі, що чоловік, який швидко вийшов із-за рогу вулиці, врізався просто в мене:

— Обережніше!

— Пробачте, — сказав я, струснувшись.

Хоч наше зіткнення було провиною того чоловіка, який надто гучно реготав і базікав по мобілці, щоб дивитися, куди він іде, кілька людей на хіднику подивилися на мене з осудом. Засапаний і збентежений, я спробував прикинути, що мені робити. Я міг сісти на метро й поїхати до Гобі, якби мені хотілося їхати на метро, але помешкання Кітсі було ближче. Вона та її співмешканки Франсі й Ем у такий час мали бути десь на своєму дівочому вечорі (як я знав із досвіду, писати їй есемески або телефонувати було марно; вони зазвичай ішли в кіно), але в мене був ключ, і я міг увійти до її кімнати, чогось випити й полежати, поки чекатиму, коли вона повернеться додому.

Погода прояснилася, морозний місяць виглядав крізь прогалину в грозових хмарах, і я знову пішов на схід, раз у раз зупиняючись і намагаючись зупинити таксі. Я не мав звички заходити до Кітсі, спершу не зателефонувавши, головним чином тому, що мені не дуже подобалися її співмешканки, і це почуття в нас із ними було взаємним. Та попри Франсі та Ем і наші натягнуті жарти на кухні, помешкання Кітсі було одним із тих небагатьох місць у Нью-Йорку, де я почувався в цілковитій безпеці. Ніхто не знав, де мене шукати, коли я в Кітсі. Там було постійне відчуття тимчасовості. Вона не тримала там багато одягу й користувалася переважно тим, що було у валізі, яка лежала на полиці в ногах її ліжка. І з незбагненних причин мені подобалася порожня, заспокійлива анонімність цієї квартири, яка була весело, але негусто декорована килимками з абстрактним візерунком, обставлена модерними меблями з недорогої дизайнерської крамниці. Ліжко вона мала зручне, з добрим світлом для читання, був у неї також телевізор із великим плазмовим екраном, тож ми могли лежати в ліжку й дивитися кіно, якщо мали такий настрій; а холодильник із неіржавкої сталі був завжди напхом напханий дівчачою їжею: хумусом та оливками, тортами й шампанським, великою кількістю замовлених на винос ідіотських вегетаріанських салатів і півдесятком видів морозива.

Я понишпорив у кишені, шукаючи ключ, потім неуважно відімкнув двері (думаючи про те, чи знайду я там щось поїсти, чи доведеться щось замовити? Вона, безперечно, пообідає, чекати немає сенсу) і майже вдарився об двері носом, бо вони були зсередини взяті на ланцюжок.

Я зачинив двері й хвилину стояв спантеличений. Відчинив їх знову — і знову вони з брязкотом уперлися в ланцюжок: червона канапа, гравюри в рамках і свічка, яка горить на журнальному столику.

— Агов, там хтось є? — гукнув я, і ще раз, трохи голосніше: — Там хтось є? — почувши всередині якийсь рух.

Я гримав у двері досить гучно й, певно, підняв на ноги всіх сусідів, коли нарешті Емілі через, як мені здалося, дуже довгий відтинок часу, підійшла до дверей і подивилася на мене крізь щілину. Вона була в зношеному домашньому светрі й штанах із яскравим малюнком, який робив її зад значно більшим.

— Кітсі немає вдома, — сказала вона млявим голосом, не знімаючи двері з ланцюжка.

— Гаразд, я знаю, — сказав я роздратовано. — Нормально.

— Я не знаю, коли вона повернеться.

Емілі я знав ще відтоді, коли їй було дев’ять років, і ця товстопика дівчинка гримала дверима перед самим моїм носом у помешканні Барбурів, ніколи не приховуючи того факту, що, з її точки зору, я не є гідним кандидатом для дружби з Кітсі.

— Будь ласка, відчини мені двері. — Я вже не на жарт розлютився. — Я її почекаю.

— Пробач. Але зараз незручний час.

Ем досі носила коротку стрижку з чубчиком — так само її пшенично-каштанове волосся було підстрижене і в дитинстві, й від того, як вона випинала щелепу — достоту як у другому класі, — мені пригадався Енді, який терпіти її не міг, Еммі Флегмі, Емілайзер.

— Це безглуздо. Відчини мені двері, — повторив я ще більш роздратованим голосом, але вона й далі незворушно стояла у щілині дверей, дивлячись мені не в очі, а кудись на край обличчя. — Послухай, Ем, я хочу лише піти в її кімнату й лягти перепочити.

— Думаю, тобі краще прийти згодом. Пробач, — сказала вона, порушуючи недовірливу мовчанку, яка запала після моїх слів.

— Послухай, мені байдуже, що ти робитимеш. — Франсі, інша співмешканка, принаймні вдавала, що нічого проти мене не має. — Я тебе не потурбую. Я лише хочу…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Щиголь» автора Тартт Донна на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ X“ на сторінці 48. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи