Розділ X

— Ні, не знаю.

— Він сказав: «Бо цей малий діє мені на нерви». Тепер він, кажуть, адвокат, і, сподіваюся, в залі суду він краще вміє стримувати свій темперамент.

— Він був не найгіршим із них, — сказав я після млявої паузи. — Однозначно. Щодо Кавано і Шеффернана…

— Його мати навіть не слухала. Писала якісь есемески на своїй мобілці. Переговори з важливим клієнтом.

Я подивився на манжету своєї сорочки. Я взяв собі за звичку після роботи перевдягатися — якщо наркотичні роки чогось мене й навчили (не кажучи вже про ті роки, коли я шахраював з антикваріатом), то це того, що випрасуваною сорочкою і щойно вичищеним костюмом можна прикрити чимало гріхів, — але від пігулок морфіну я захмелів і втратив пильність, блукаючи по своїй спальні й підспівуючи Елліоту Сміту[164], поки вдягався… «світло сонця… днями тримало мене в полоні»… і тепер помітив, що одна з моїх манжет погано застебнута. Більше того, запонки, які я дібрав, були різного кольору: одна пурпурова, друга — синя.

— Ми могли б тоді подати до суду, — розсіяно промовила місіс Барбур. — Не знаю, чому ми цього не зробили. Ченс сказав, що це зробить життя Енді в школі ще нестерпнішим.

— Ну… — Я ніяк не міг застебнути манжету правильно. Може, мені вдасться це зробити в таксі. — Та історія з душовими була цілком на совісті Шеффернана.

— Атож, так сказали й Енді, й Темпл, але щодо удару і струсу мозку, то тут не було сумніву…

— Шеффернан був підлий мерзотник. Він штовхнув Енді на Темпла — а коли почалася бійка, вони з Кавано та іншими хлопцями були вже на протилежному боці роздягальні й реготали до сліз.

— Я про це нічого не знаю, але Девід… — Девідом звали Шеффернана, — не був схожий на інших, завжди досконало приємний, чемний, він часто приходив до нас і завжди запрошував Енді до себе. Ти ж бо знаєш, як було з іншими дітьми, з їхніми днями народження…

— Атож, але Шеффернан завжди мав зуб на Енді. Бо Шеффернанова мати, можна сказати, запихала Енді йому в горлянку. Примушувала його запрошувати Енді до себе, примушувала приходити сюди.

Місіс Барбур зітхнула й поставила свою чашку. Чай був із жасмином; я чув, як він пахне, з місця, де сидів.

— Не випадає сумніватися, що ти знав Енді краще, ніж я, — несподівано сказала вона, підтягуючи до шиї вишитий комір накидки. — Я ніколи не розуміла його як слід, хоч він і був моєю улюбленою дитиною. Даремно я докладала стількох зусиль, щоб переробити його на когось іншого. Безперечно, ти вмів сприймати його таким, яким він був, далеко краще, ніж його батько, чи я, чи, Бог свідок, його брат. Поглянь-но, — сказала вона тим самим тоном, порушивши досить прохолодну тишу, що запала після нашого обміну репліками про Енді. Вона досі гортала каталог. — Це святий Петро. Не дозволяє дітям підійти до Христа.

Я слухняно встав і обминув стіл, щоб підійти до неї. Я знав цю картину, вона була однією з найпривабливіших грозових гравюр сухою голкою в Морґанівському музеї, а ще її називали «Картиною ста гульденів»: як розповідала легенда, сам Рембрандт запропонував таку ціну, щоб викупити її назад.

— Він такий особливий, Рембрандт. Навіть у своїх релігійних темах — складається враження, що святі приходили позувати йому за свого життя. Ось поглянь на цих двох святих Петрів, — вона показала на власну маленьку картину, виконану пером і чорнилом, що висіла в неї на стіні, — цілком різні праці, між ними стільки років, але чоловік це той самий тілом і душею, ти можеш упізнати його серед багатьох інших чоловіків, ти згоден? Голова з великою лисиною. Те саме обличчя, чесне, добропорядне. Доброта всюди написана на ньому, проте можна помітити також відтінок тривоги й неспокою. Ледь помітну тінь зрадника.

Хоч вона досі гортала каталог, я зловив себе на тому, що роздивляюся фотографію у срібній рамці Енді та його батька, що стояла біля нас на столі. Знімок був зроблений звичайною «мильницею», але жоден майстер голландського живопису не зміг би майстерніше створити композицію загрози, тимчасовості й фатуму. Енді й містер Барбур були зняті на чорному тлі, освітленому свічками в закріплених на стіні свічниках, містер Барбур тримав руку на моделі корабля. Ефект не міг би бути більш алегоричним, більш погрозливим, навіть якби він тримав руку на черепі. Угорі замість піскового годинника, який так полюбляли зображувати художники голландського бароко, — різко окреслений, злегка зловісний циферблат із римськими цифрами. Чорні стрілки: п’ять хвилин до дванадцятої. Час збігає.

— Мамо, — це був Платт, що увійшов до кімнати й завмер, побачивши мене.

— Не обов’язково стукати у двері, мій любий, — сказала місіс Барбур, не підіймаючи погляду від свого каталогу. — Я тобі завжди рада.

— Я… — Платт витріщився на мене. — Кітсі. — Він здавався схвильованим і засунув руки до хутряних кишень своєї польової куртки. — Вона затримується, — сказав він матері.

Місіс Барбур, схоже, була здивована.