Розділ VI

— Ти вже його пробував? — запитав я з сумнівом, подивившись на випростане тіло Ксандри.

Хоч вона й перебувала в цілковитій відключці, мені не хотілося, щоб ми розмовляли над її спиною.

— Та пробував. Котку його любить. Він, щоправда, дорогий. — На хвилину він начебто вимкнувся, потім закліпав, швидко-швидко. — Ну ж бо. Призволяйся, — сказав він, сміючись. — Ти не знаєш, від чого відмовляєшся.

— Я й без цього геть заморочений, — сказав я, рахуючи гроші.

— Так, але це прочистить тобі мозок.

— Борисе, я не можу зараз балдіти, — сказав я, вкладаючи сережки й чарівний браслет до кишені. — Якщо ми поїдемо, то треба вирушати зараз. Перш ніж сюди почнуть приходити люди.

— Які люди? — скептично запитав Борис, похитуючи кінчиком пальця перед своїми ніздрями.

— Повір мені, це станеться скоро. З’являться працівники служби опіки над неповнолітніми та інші.

Я рахував гроші — 1321 долар плюс монети; значно більшу суму можна було набрати у фішках, близько п’яти тисяч доларів, але ці гроші я вирішив їй залишити.

— Половина мені й половина тобі, — сказав я, розкладаючи гроші на дві рівні купки. — Тут їх вистачить на два квитки. Мабуть, ми вже не встигнемо на останній авіарейс, але нам треба поквапитись і зловити таксі до аеропорту.

— Зараз? Уночі?

Я перестав рахувати гроші й подивився на нього.

— Тут у мене нікого немає. Нікогісінько. Надо. Вони запхають мене до дитячого будинку так швидко, що я й отямитися не встигну.

Борис кивнув на тіло Ксандри — дивитись на яке було не вельми приємно, бо, розкинувшись на ліжку обличчям у матрац, вона дуже скидалася на труп.

— А що робити з нею?

— А що ми, в біса, можемо зробити? — сказав я після короткої паузи. — Зачекати, поки вона прокинеться й побачить, що ми пограбували її?

— Не знаю, — сказав Борис, подивившись на неї з сумнівом. — Мені просто шкода її.

— Не шкодуй. Я їй не потрібен. Вона покличе тих людей, як тільки зрозуміє, що інакше не зможе мене позбутися.

— Тих людей? Не розумію, про кого ти говориш.

— Борисе, я неповнолітній. — Я відчував, як на мене накочується знайома хвиля паніки. Ситуація, звичайно, не була ситуацією життя або смерті, але я сприймав її саме як таку, дім для мене наповнювався димом, вогонь перекривав усі виходи. — Не знаю, як це робиться у вашій країні, але я не маю тут ані родини, ані друзів…