Розділ VI

— Я повинен сказати тобі щось дуже важливе.

— Борисе, — сказав я, обертаючись, — якого хера ти від мене хочеш? — Я сказав це, і ми стали, дивлячись одне на одного. — Якщо ти маєш щось мені сказати, то кажи зараз.

— Боюся, ти розсердишся.

— Про що ти? Ти щось накоїв?

Борис мовчав і гриз ніготь великого пальця.

— Ну то що?

Він подивився вбік.

— Ти повинен залишитися, — промимрив він. — Ти робиш помилку.

— Забудь про це, — відрубав я, знову відвертаючись від нього. — Якщо ти не хочеш їхати зі мною, не їдь, гаразд? Але я не хочу стовбичити тут усю ніч.

Борис, подумав я, міг запитати, що там я заховав у наволочці, адже вона була дуже товстою і мала дивну форму, після того як я з таким ентузіазмом потрудився над загортанням картини. Та коли я відокремив її від спинки ліжка й поклав до своєї сумки, куди я складав речі у випадку ночівлі не вдома (разом зі своїм айподом, записником, зарядкою, «Вітром, піском і зорями», кількома фотографіями моєї матері, зубною щіткою і зміною білизни), він лише ошкірився й не сказав нічого. Коли я дістав із глибини шафи шкільний піджак (замалий для мене, хоч він був завеликий, коли мама купувала його), він кивнув головою і сказав:

— Непогана ідея.

— Ти про що?

— У ньому ти здаватимешся не таким безпритульним.

— Уже листопад, — сказав я. Я привіз лише один теплий светр із Нью-Йорка. Я поклав піджак у сумку й застебнув змійку. — Буде холодно.

Борис із якимсь зухвалим виразом прихилився до стіни.

— І що ти тоді робитимеш? Житимеш на вулиці чи залізничному вокзалі, де?

— Зателефоную другові, в якого я жив раніше.

— Якби ті люди хотіли, щоб ти в них жив, вони уже всиновили б тебе..

— Вони не могли! Як би вони змогли?

Борис склав руки.