Розділ VI

— Поттере, мені треба йти…

— Ні, будь ласка, не йди.

— Котку там божеволіє. Я повинен тепер бути в її матері. Вона не бачила мене вже сорок вісім годин.

— Послухай-но, скажи їй, нехай вона приходить сюди, якщо хоче, — розкажи, що сталося. Але буде зовсім кепсько, якщо ти зараз підеш.

Ксандра була заклопотана гостями та своїм горем, тому Борис зміг піднятися нагору й зателефонувати з її кімнати, зазвичай замкненої, де ані я, ані Борис ніколи не були. Десь через десять хвилин він швидко спустився вниз.

— Котку сказала, щоб я залишився, — сказав він, сівши з розгону на канапу поруч зі мною. — Вона просила мене переказати тобі, що їй дуже шкода.

— Ого, — сказав я, мало не заплакавши, і притулив долоню до обличчя, щоб він не помітив, як я здивувався й розчулився.

— Я хотів сказати, вона знає, що це таке. Її батько також помер.

— Справді?

— Так, кілька років тому. Як і твій, він загинув в автомобільній аварії… Щоправда, вони не були дуже близькими…

— Хто помер? — запитала Джанет, нависши над нами, постать у зім’ятій шовковій блузці, яка тхнула травичкою та макіяжем. — Хтось іще помер?

— Ні, — коротко відрубав я.

Я не любив Джанет — це була та сама легковажна особа, яка взялася доглядати Поппера, а потім наклала йому їжі й замкнула в домі.

— Я звертаюся не до тебе, а до нього, — сказала вона, відступивши і спрямувавши неуважний погляд на Бориса. — Хтось помер? Хтось тобі близький?

— Так, я втратив кількох людей.

Вона закліпала очима.

— Ти звідки приїхав?

— А в чому річ?

— Голос у тебе дивний. Схожий на британський або якийсь такий. Але ні. Він схожий на суміш британського й трансильванського.

Борис зареготав.