Розділ VI

— Ти був не потрібен тій родині. Ти ж сам мені це казав — і не раз. Крім того, вони тобі жодного разу не написали.

— Це неправда, — сказав я після короткої збентеженої паузи.

Лише кілька місяців тому Енді написав мені довгого (як на нього) електронного листа, розповівши мені про деякі події в нашій школі, про скандал із тенісним тренером, який лапав дівчат у нашому класі, хоч те життя відбувалося так далеко, що Енді наче розповідав мені про людей, яких я не знав.

— У них забагато дітей? — запитав Борис дещо самовдоволеним тоном, як мені здалося. — Не вистачає кімнат? Ти про це пам’ятаєш? Ти розповідав мені, що мати й батько були раді тебе позбутися.

— Пішов ти на хер.

У мене розболілася голова. Що я робив би, якби соціальні служби з’явилися й посадовили б мене на заднє сидіння свого автомобіля? Кому б — у Неваді — я міг зателефонувати? Місіс Спір? Тітці- «гравцеві»? Гладкому клеркові, який продавав нам клей для склеювання моделей без самих моделей?

Борис спустився за мною сходами, але посеред вітальні нас зупинив Поппер, який сів нам на дорозі й дивився на нас із таким стражденним виглядом, наче знав точно, що відбувається.

— Ой бля, — сказав я, поставивши сумку.

Запала мовчанка.

— Борисе, — сказав я, — ти не міг би…

— Ні.

— А Котку?

— Ні.

— Ну й пішли ви до дідька, — сказав я, піднявши пса й запхавши його собі під руку. — Я не залишу його тут, щоб вона знову замкнула його й мучила голодом.

— І куди ж ти зібрався? — запитав Борис, коли я рушив до вхідних дверей.

— Що?

— Пішки? В аеропорт?

— Стривай-но, — сказав я, поставивши Попчика на ноги. Мене раптом занудило, і я відчув, що зараз можу обблювати червоним вином весь килим. — Вони візьмуть собаку на літак?

— Ні, — невблаганно сказав Борис, випльовуючи відгризений шматок нігтя.

Він поводився, як мудак, і мені хотілося врізати йому.