Розділ VI

— Гаразд, — сказав я, дуже добре знаючи, що ступаю крок назустріч найбільшій помилці у своєму житті — дрібному злодійству, бляшанці для милостині, ночівлі на хідниках і бездомності, довбаному животінню, з якого ніколи не виберуся.

Борис був у захваті.

— Отже, на пляж? Так?

Ось так воно все й летить до чортів — в одну секунду.

— Куди хочеш, — сказав я, відкидаючи волосся з очей. — Але ми повинні вшитися звідси негайно. Будь ласка.

— Як? Цієї хвилини?

— Так. Тобі треба зайти додому і щось там узяти?

— Сьогодні вночі?

— Я не жартую, Борисе. — Суперечка з ним повернула паніку, яка знову стала накочуватися на мене. — Я не можу просто сидіти й чекати. — Картина була проблемою, я не знав, як я зможу дати їй раду, та коли я виведу Бориса з дому, то щось вигадаю. — Прошу тебе, ходімо.

— Невже в Америці так погано з державною опікою? — недовірливо запитав Борис. — Ти наче про копів говориш.

— Ти йдеш зі мною? Так чи ні?

— Мені потрібен певний час. Тобто ми не можемо так одразу поїхати. Присягаюся тобі — не можемо! Зачекай трохи. Дай мені день! Один день!

— Навіщо?

Він явно розгубився.

— Ну, ти розумієш, тому що…

— Чому?

— Тому що — тому що я повинен побачитися з Котку! І ще купа всіляких справ! Скажу тобі чесно, сьогодні ти поїхати не зможеш, — повторив він, коли я промовчав. — Довірся мені. Ти сам потім пошкодуєш. Ходімо до мене. Зачекай до ранку, перш ніж кудись їхати!

— Я не можу чекати, — відрубав я, взяв свою половину грошей і рушив до своєї кімнати.

— Поттере… — Він рушив за мною.

— Чого тобі?