Розділ «День третій»

— Ну, — підтверджує школяр.

— Шо в неї зі шкірою?

— Я їбу? — чесно відповідає школяр. — Хвора вона, не підходь до неї краще.

— Так а шо вона тікає? — далі не розуміє Паша. — Якшо вона тут живе.

— Всі тікають — і вона тікає, — пояснює школяр. — Я ж кажу, хвора. Не підходь до неї, — нагадує.

Накидає на голову капюшон, обганяє Пашу з малим, стрибаючи калюжами, біжить уперед.

Дорога опадає вниз, у долину. Снігу довкола стає більше, узбіччям росте очерет. Гострі стебла мертво показують напрямок вітру. Жінки все частіше зупиняються, замотують дітей у хустки, накидають їм на плечі свій одяг, ідуть усе повільніше, сваряться між собою все тихіше: бовтання в сніговому місиві забирає багато сил, ліпше помовчати. Довго опускаються в долину, потім піднімаються вгору, на пагорб. А коли виходять, бачать, що вбік від шосейки тягнеться протоптана свіжа стежка. А там, праворуч, метрів за двісті, темніє кілька будівель, невеликий хутір. Тополі довкола будинків, сараї — чиєсь господарство. Від дороги туди суне низка подорожніх. А інша низка суне назад — від будівель, на трасу. Підходять і дивляться якось порожньо й налякано, мовби шкодують, що були там, що ходили туди.

— Шо там? — питає Паша жіночок, які саме вибираються зі снігів на шосейку.

Одна відразу ж опускає голову, відвертається й іде собі, ніби не чує. Інша наштовхується на Пашу, мусить його обійти, тож на мить зашпортується у власній шубі, підбирає руками її поли, вибирається на асфальт, а за цей час устигає сказати:

— Там погрітися можна, вогонь розвели.

Але на Пашу теж не дивиться, поспішає за подружкою. Хто такі? — думає Паша. Без речей, без торб. Куди йдуть?

— Погріємось? — повертається до малого.

Малий мовчки киває: давай уже, пішли, шо стоїш.

Йдуть вузькою стежкою, сніг довкола просто на їхніх очах береться мокрою кіркою, зі стежки сходити не хочеться: сніг тут достатньо глибокий. Що ближче підходять, то незрозуміліше стає: великий дім із шиферним покриттям, яблуневі дерева під вікнами, господарські приміщення, невисокий паркан. Подвір’ям снують люди, незрозуміло, що там діється. Звідкись із двору виходить чоловік, один із тих, що рушили з посьолка першими, підходить до паркану, валить його ногою. Підхоплює виламані дошки, тягне назад, до будинку. Подвір’ям розкидано цеглу й шифер, з-під снігу визирають рештки розбитої канапи.

— Шо тут було? — питає сам себе Паша.

Малий не знає, що відповісти. Завертають за ріг будинку. Схоже на театральну сцену, з якої прибрали барвисті лаштунки, тож можна тепер насолоджуватись голими цегляними стінами й незадоволеним технічним персоналом, що блукає, не знаючи, чим себе зайняти. Стіни немає зовсім: схоже, пряме влучання. Будинок розламаний навпіл, меблі вивернуто назовні, мов кишки після ножового поранення. Дім великий, проте бідний, усередині майже нічого не лишилося: посуд, повний снігу, биті тарілки, перемащені соусом штори, втоптані в мокру долівку, гострі уламки цегли, газети, ганчір’я. І купа замерзлого люду всередині. Сидять при грубі, топлять парканом, гріються. Схоже, давно тут усе перекопали, навіть потягнути немає чого: ні харчів, ні коштовностей. Господарі, мабуть, і не знають, скільки в них тепер стін, сподіваються, мабуть, переживають, чи ніхто замки не збив. Ну ось, замків ніхто не збивав, просто стіни немає. Ну й веранди заразом. І вхідних дверей. Паша пробирається всередину, під дірявий дах. Дощу всередині майже немає, а біля груби ще й тепло. Щоправда, проштовхатися сюди не так просто: чоловіки в чорних куртках зайняли стратегічні позиції, самі за всім доглядають, самі визначають, кого підпускати до родинного вогнища, кого гнати під дощ. На Пашу дивляться, як на ворога: мовляв, що за кадр, звідки такий — в окулярах, з бородою? Моментально відчувають конкурента. Жінки, які разом із Пашею приїхали від вокзалу, відводять очі, ніби вперше бачать Пашу з малим. Паша натомість не надто соромиться, переступає через чиїсь клунки, підходить до вогню, легко штовхає долонею одного з чоловіків:

— Пусти малого, — каже.

Чоловік дивиться на Пашу з викликом і відразою, проте й відрази як такої не стає, і виклик виходить якийсь непереконливий, і відповісти він Паші нічого не може, тому лише дивиться й мовчить.

— Давай-давай, — строго додає Паша. Додає достатньо твердо, аби чоловік далі не мовчав, але й доволі миролюбно: не вистачало ще влаштувати мордобій тут, на руїнах.

— Ну, давай, — цідить чоловік і хоче ще щось сказати, але Паша його вже не слухає.