Розділ «День третій»

Малий теж підводить голову до Паші, мовляв, ану-ану, важко тобі було чи ні? І голуби вгорі, схоже, теж висовують свої дзьоби, дослухаючись, що ж він відповість.

— Тут жінки й діти, — обережно говорить Паша. — Їм важко.

— Ясно, — з розумінням киває головою пінгвін. — Ну нічого, прорвемось, відбудуємось. Твій? — показує на малого.

— Племінник, — відразу попереджає Паша.

— Де твій тато? — пінгвін нахиляється на малого. Питає дружньо, проте дивиться прискіпливо, нічого не пропустить.

— У танку згорів, — каже малий, хрумтячи яблуком.

— У чиєму? — спалахує оком пінгвін.

— У своєму, — відповідає малий, не моргнувши. — Йому тато з війни пригнав. Дідусь мій, — пояснює.

— Да заливає він, — не витримує Паша. — Кинув їх тато. Інтернатський він.

— Сирота, значить, — співчутливо киває головою пінгвін. — А мама є?

— Мама є, — не заперечує Паша. — Мама в рейсі. Провідниця. — І тут-таки прикушує язика.

— Провідниця? — насторожено перепитує пінгвін. — Ну, і де вона тепер? Де її рейс?

Але тут його окликає Єлісєіч. Вчасно, між іншим. Вася, говорить, чьо доїбався до гражданського лиця? Вася ще раз незадоволено кидає погляд на малого, але той незворушно гризе яблуко, всім своїм виглядом перепитуючи: точно, Вась, чьо доїбався? Вася розвертається, біжить до своїх. Голуби розчаровано тиснуться одне до одного, аби зігрітися.

Автобуси підганяють десь по дев’ятій. Два пошарпані «лази», один синьо-зелений, другий просто брудний, ще до того й використовувались військовими: на синьо-зеленому висять порвані прапори, вздовж борту написане аерозолем бойове гасло, яке вже не прочитати. А брудний, сірий, під’їжджає з вибитими вікнами, звідки печально звисають мокрі фіранки, ніби рвані вітрила. І фари в нього теж розбиті. Та й номерів немає, якщо вже зовсім відверто. І в обох «лазах» за кермом військові, себто транспорт бойовий. У брудного навіть обшивка пробита в кількох місцях, дісталось. Жінки відразу вивалюють назовні, тягнучи на собі клунки й торби, волочачи за собою дітей та різне домашнє начиння. Кидаються до автобусів, кричать, галасують. Алєксєй Єлісєіч спочатку навіть не знає, що робити з цим гражданським насєлєнієм, втім, швидко приходить до тями, пропихається ближче до бусів, підіймає руку, чекає, доки всі заспокояться. А коли всі більш-менш заспокоюються, починає злитись і пояснювати, що, мовляв, треба всім заспокоїтись і послухати те, що він скаже, а то жодного конструктиву й робочої обстановки, і взагалі вони всі його тут підзаїбали. Пояснює, що транспорт він зняв із фронту, де нині проливається кров за праве діло, і тому, якщо вони не зроблять кілька кроків назад, він узагалі має інструкцію з центру послати всіх на хуй і відправити транспорт назад, на передову боротьби за щасливе майбутнє. І коли всі затихають, Єлісєіч говорить, поважно похитуючи товстими щоками, що ось цей, синьо-зелений, поїде на комбінат, а ось цей, просто брудний, на посьолок.

— І все? — розчаровано питає його молода жінка в елегантному капелюсі, з ватяною ковдрою в руках.

— А шо тобі ще? — визвіряється на неї Алєксєй Єлісєіч. — Додому тебе провести? Так я проведу! — погрозливо обіцяє він і починає проштовхуватись крізь натовп назад, до своїх.

Жінка починає плакати, а решта береться штурмувати автобуси: краще вже на комбінат, ніж сидіти тут, на вокзалі, з цим товстощоким мудаком. Алєксєй Єлісєіч командирським жестом підкликає до себе Пашу. Той підходить, хоч і без ентузіазму.

— Значь так, — каже йому Єлісєіч. — Будете за старшого в головному транспорті.

— В якому? — не розуміє його Паша.

— Ну, ось у цьому, — показує Єлісєіч, — брудному. До посьолка. Будете відповідати за лічний состав гражданського насєлєнія. Ясно? — питає. Власне, не питає. Наказує.