Розділ «День третій»

Паша з малим забиваються останніми. Місце лишається тільки на сходинках, унизу, під самими дверима. Водій злоститься, кричить на жінок, аби ті проходили салоном. Але яким салоном, коли салон забитий подушками, матрацами та банками з домашньою консервацією. Жінки сидять при розбитих вікнах, по двоє-троє на сидінні, хтось у когось на руках, хтось у когось над головою. Виснуть одна на одній, тиснуться, сваряться, плачуть. Ниють діти, летить пір’я з роздертих китайських пуховиків. Водій ховає подалі свого «калашникова», кричить Паші: давай, заспокой їх. Да як я їх заспокою, кричить у відповідь Паша, рушай давай, укачає їх — самі заспокояться. Водій спльовує, Паша причиняє розбиті двері. Хоча сенсу в цьому жодного: вікна вибиті, зачиняти такі двері — те саме, що накриватися взимку газетою. Але порядок є порядок — двері причиняються, «лаз» рушає, Алєксєй Єлісєіч полегшено втирає щоки. Польова кухня остигає, як серце по великій любові.

Їхати холодно й незручно: їх із малим притиснули до дверей, якась жінка поклала просто на Пашу велику шкіряну валізу. Спочатку Паша пробує відсторонитись, відсунутись, але відсовуватись немає куди, треба їхати так. Дощ залітає до салону через лобове скло, водій одягнув жовті тактичні окуляри, хоча допомагає це слабко. На півночі, десь на виїзді з міста, знову починає розриватись, спалахів за дощем не видно, проте добре чути, що падає за спальниками. Жінки знову починають голосити, всі разом, всі на купу, малий якось знічується, втискається Паші в куртку, незрозуміло, чи то холодно йому, чи теж плакати хоче. Втім, якщо й хоче, все одно не плаче.

Від привокзальної повертають праворуч, на південь. Об’їжджають повалений дорожній знак, потім розстріляний хлібовоз, потім гору викинутих меблів: канапа, шафа, крісло з обдертою обшивкою. Ніби хтось, тікаючи, скидав баласт. Ранкове місто, випалені, мов кімнатні каміни, під’їзди, розтрощені вітрини продуктових магазинів. У самих магазинах темно, ґрати на вікнах позбивано, схоже, хтось намагався винести бодай щось, хоча навряд чи виніс. Власники все за собою прибрали, лишили порожні прилавки й мертві старі холодильники, які й виносити соромно: навіщо тобі вдома старий холодильник? Хіба що трупи в ньому ховати. Побачивши за магазинами нову церкву, водій мимоволі хреститься. Частина жінок у салоні -так само. На тих, хто не хреститься, дивляться з викликом і зневагою. Так на пляжі ті, що стоять по горло в холодній воді, дивляться на тих, хто залазити у воду боїться.

На перехресті беруть правіше, оминають чорне приміщення суду, ощадбанк із забитими фанерою вікнами, аптеку — холодні пройми вікон, вивернуті ґрати: так само хтось намагався бодай щось знайти, а ось чи знайшов — невідомо. Далі порожня школа, знищений газетний кіоск, розстріляний обеліск, шматки заліза, палена цегла, кривавий одяг. На вулицях майже нікого, тільки біля кіоску стоять кілька військових, курять, розмовляють, не звертають ні на кого уваги. Та ще бабуся тягне мокрим асфальтом санчата з картоном — можливо, на розпал, можливо, залатати діри у вікнах. А так — порожньо, мокро, жодного руху, жодних голосів. І тут, на перехресті, у них мало не врізається легковик. Водій настільки дивується, що ледь встигає пригальмувати. «Лаз» скрипить, завмирає, водій навалюється грудьми на кермо.

І легковик теж завмирає — мертво й непорушно. Паша визирає у вікно — і йому аж мову відбирає від побаченого. Просто перед ними стоїть старанно вимащений багном «опель». А за кермом сидить ігуана — сірий від безсоння, наляканий і злий. Сидить, широко розплющивши очі, не знає, сваритись чи вибачатись. І поруч із ним, на сусідньому сидінні, сидить мужик в ондатровій шапці й сірому пальті — теж наляканий, теж сірий. Але річ не в цьому. Річ у тім, що вгорі, на даху «опеля», примотана мотузками домовина. Паша спочатку не вірить своїм очам, не може бути, думає, звідки вони її тягнуть? Але справді — домовина. І жінки це бачать і дивляться, мов зачаровані. І їхній водій навіть тактичні окуляри зняв, аби переконатися. Ну так, домовина. І Паша собі розуміє, що мужик в ондатрі, скоріше за все, замовник, везе додому труну, буде когось ховати. А оскільки транспорту в місті немає, то везе її на таксі. А ігуані, схоже, загалом однаково, що перевозити: домовину — то й домовину. Знаючи ігуану, можна навіть припустити, що домовина не порожня, що там уже хтось лежить. І ось усе це триває лише якусь мить, кілька секунд, ніхто не встигає нічого сказати, лише жінки схлипують, і водій «лаза» дивиться на ігуану, мов на капітана корабля-привида. Ігуана натомість упізнає Пашу, і очі його — круглі, риб’ячі — стають зовсім круглими, як місяці. Дивиться на Пашу, мов на небіжчика, що повернувся з цвинтаря на власні поминки. Страх, утім, швидко минає, ігуана тисне на газ, «опель» зривається з місця, мчить у нікуди, зникає в дощі.

Мікрорайон закінчується, далі траса тягнеться порожнім полем, посеред якого стоять бетонні конструкції, ще з вісімдесятих, щось недобудоване, навіки покинуте, а тепер ще й добите мінометами. За полем рівчак, через нього перекинуто міст, а ось перед мостом стоїть пост. Видно, довго за нього бились, як при цьому міст уцілів — незрозуміло, але вцілів, стоїть. Під’їжджають, пригальмовують. Асфальт довкола поста посічений мінометами: виглядає, наче хтось довго кришив його штиковими лопатами. Бетонні блоки так само посічені й чорні від диму, довкола розкидано розмоклий одяг, порожні пляшки з-під води, упаковки з-під медикаментів. Ламане дерево, рваний папір, гнутий метал. Збоку, на землі, — попереджувальні знаки. Керують усім троє чи четверо бійців — нервові, злі. Зайшли, вочевидь, нещодавно, щойно пост залишився нічиїм, до бліндажів не лізуть, не хочуть ризикувати, стоять під дощем, перевіряють транспорт. Водій підганяє «лаз» поближче, визирає у розбите вікно. До нього підходить боєць: руда борода, зимове взуття, на приклад автомата намотано джгут. Водій щось весело перепитує, жартує, але бородатий у відповідь лише кривиться, зазирає до салону. Паша повільно відвертається до вікна, аби не привертати уваги, і помічає в надтріснутому дзеркалі заднього виду, як із-за «лаза» вирулює ще один боєць. Іде, важко похитуючись і розмірено б’ючи кулаком по розстріляній автобусній обшивці. Невисокий, коротконогий, у важких високих черевиках, простоволосий, коротко стрижений, зовсім ще молодий, сивий. У дзеркальних сонцезахисних окулярах. Зі свіжим шрамом уздовж черепа. На руках — шкіряні рукавички без пальців, темні, з кривавим ошматтям, наче він м’ясо на кухні кулаками відбивав. Йде, наближається, на жінок навіть не дивиться — нецікаві вони йому, відчуває, що найцікавіше попереду, поруч із водієм. Підходить і відразу ж зустрічається поглядом із Пашею. І Паша бачить, як міниться його обличчя, як пливе погляд, як смертельно здригається праве око, немовби він бере Пашу на приціл. І щелепи йому аж зводить від здогадки, і зубами він скрипить від люті. Паша дерев’яніє. Малий, що стоїть, увіткнувшись Паші обличчям у живіт, спиною відчуває, що щось не так, але розвернутись не може, притиснутий Пашею до дверей, тому лише підводить очі й питає пошепки:

— Шо?

— Нормально, — так само пошепки відповідає Паша, не зводячи очей із бійця. — Все нормально.

А боєць думає, що це він йому говорить, до нього звертається. І від цього ще лютіше скрипить зубами.

— Шо? — говорить, сковтуючи слину від накоченої злоби. — Шо, блядь, нормально?

— Паш? — питально смикає Пашу за рукав малий.

— Нормально, нормально, — лише й відповідає Паша, міцно-міцно стискаючи малому плече своїми скам’янілими пальцями.

— Шо?! — заводиться боєць, рвучи з плеча автомат. -Шо?!!

Але тут, побачивши все це, від плит енергійно відходить зовсім молодий військовий: чорна підкочена шапочка, темне волосся, худий, усміхнений, долоня впевнено лежить на прикладі. Підходить, зазирає з-за спини свого товариша, бачить Пашу, посміхається й розуміє, що знає його. Хоча не може згадати звідки. Але знає, точно знає.

І Паша його теж знає. І теж не може згадати. І ось вони дивляться один на одного, якусь мить, зовсім коротко, але бійцеві стає цього часу, аби покласти долоню на плече своєму товаришу — вагомо й переконливо.

— Нормально, Рустем, — каже, далі посміхаючись, радше за інерцією. — Нормально, свої. Пропускай.

Рустем смикає нервово плечем, ніби хоче скинути чужу руку, але молодий не відпускає, усміхається, міцно тримає. Рустем лише звужує очі від ненависті й недовіри, скрипить зубами, але стримується, мовчить. А оскільки він мовчить, то й решті присутніх теж немає чого особливо сказати. Водій махає на прощання бородатому рукою, «лаз» рушає, прослизає між бетонними блоками, виїздить на міст.

Лише тут Паша відчуває, як йому страшно. Липко й холодно. Ніби хтось підійшов, дістав із мішка його смерть, показав йому, а потім сховав назад, у мішок. Але ж він її вже побачив. Він же розуміє, що дістати її можуть будь-коли, будь-де. І звідки він його знає, цього молодого? Хто це? Хто це був?

— Хто це? — питає його малий. — Хто це був?

— Не знаю, — відповідає Паша. — Не пам’ятаю.