Розділ «День третій»

— Сідай, — кидає малому. Той підходить, сідає на складену купою цеглу, простягає до вогню замерзлі долоні.

— Взуття скидай, — радить йому Паша. — Шкарпетки сухі вдягни.

Малий не сперечається: скидає кросівки, стягує шкарпетки, риється в наплічнику — шукає сухі. Паша відходить убік, аби не нервувати серйозних чоловіків у чорних куртках. Знаходить розбитий стілець без однієї ніжки, ставить його під стінку, якось примощується. Чоловіки, побачивши, що Паша відійшов і ні на що більше не претендує, заспокоюються, малого не чіпають. Як пси, одне слово: відігнали загрозу, розслабились. Жінки до них не підходять, бояться, сидять віддалік, ловлять тепло.

— Так а куда йти? — питає один, темноликий, жовто-зубий, в облізлій шапці, на бобра схожий. — Далеко ти дійдеш? — питає він невідомо кого.

— Перейдемо фронт, до станції доберемось, — відповідає йому інший — невисокого зросту, з мишачими очима, тонким голосом.

— Ну а толку? — запитує його бобер. — Станцію теж візьмуть не сьогодні-завтра. Ти думаєш, вони тормознуть? -показує він пальцем у стелю. — Гнатимуть тих, — показує пальцем у бік Паші, — до Дніпра. Так шо куда йти?

— Ти сам куда йдеш? — питає його той, інший, тонким голосом.

— Да мені до мотелю дійти, — говорить жовтозубий. -У мене донька там. Офіціантом працює. У неї пересиджу. У неї там кімната своя.

— Мотель? — перепитують його. — На виїзді?

— На виїзді, на виїзді, — задоволено підтверджує жовтозубий. — Там можна хоч до літа сидіти. Мотель ніхто бомбити не буде. Там і власник нормальний, я його знаю.

— Доньку як звати? — питає раптом Паша голосно.

Компанія завмирає, всі повертаються до Паші.

— Анна? — так само голосно питає Паша.

— Шо? — витискає із себе жовтозубий.

— Доньку, питаю, як звати? — повторює Паша чітко. -Анна?

Жовтозубий якось знічується, повертається до своїх, посміхається якось невпевнено, ніби перепрошуючи в них за щось. Скажімо, за те, що так підставився. Далі хапливо лізе кишенями, дістає старий мобільник, брудний і затяганий, схожий більше на щітку для взуття, аніж на телефон, натискає якусь кнопку, так само хапливо вибігає надвір, зникає за рогом. Друзі його сидять, мовчать пригнічено, дивляться на вогонь, не знають, як бути. Потому один підводиться, виходить у дощ, зникає. За ним наступний. Останнім виходить маленький, із мишачими очима. Встає, улесливо зазирає малому в очі, підкидає до груби пару дощок, біжить, не попрощавшись.

— Йому шо, подзвонили? — Паша голосно звертається до жінок. Але жінки теж мовчать, відводять очі.

Паша дістає свій телефон. Зв’язку, ясна річ, немає.

Цікаво, хто тут міг жити? Паша розглядається розбитим помешканням. У кухні над столом — календар за минулий рік, у великій кімнаті, де вони сидять і гріються, зі стін звисають вигорілі шпалери. Дерев’яна долівка, гнуте металеве ліжко в кутку. На ньому три жінки — темні, наче зимові дерева. Коло ліжка розірвані подушки, кілька штук, маленькі. Очевидно, на ліжку спали діти. Хтось заходить із вулиці, пробирається поближче до вогню. Хтось, зігрівшись і поївши зі своїх подорожніх торб та пакетів, вибирається під дощ. Не хотів би я, думає Паша, аби в нашому домі зібралась колись така тепла компанія. Розглядати чужий побут — як гортати чужі порножурнали: ніколи не знаєш, за що не варто хапатися. А тут ціле життя вивернуте, мов кишені. Справді, як в інтернаті: нічого не приховаєш, все назовні — і шпалери, і подушки. І сотні незнайомих проходять твоїм життям, не залишаючи в ньому жодного сліду. Палять чужі меблі, не знаючи, хто в цей час живе у їхніх власних домах, може, там теж хтось топить піч їхньою бібліотекою. Треба вибиратись, думає Паша, треба чимшвидше додому. Старий там, мабуть, здурів від страху. Та й малому краще всього цього не бачити.

— Зігрівся? — питає Паша.