Розділ «День третій»

Сходять униз, намагаючись не поспішати, все далі відходячи від гурту. Паша чує, як чоловіки починають між собою нервово перемовлятись, швидко переходячи на сварку. Мовляв, а хулі я йому скажу, сам би зупинив, шо ж ти стояв, ну й так далі. Скоріше, скоріше, шепоче Паша, не так до малого, як собі самому, під ніс, скоріше, скоріше, вони не кинуться, не будуть доганяти, не наважаться. Обіднє небо низько лежить понад самим лісом. Темна вервечка, всуціль жінки, молодші, старші, тягнуться дорогою, обережно, боячись послизнутись. Але що ближче до лісу, над яким розламується дим, то похапливішими стають рухи, то нервовішою робиться хода. Паша з малим прискорюються, йдуть, не озираючись, поспішають відірватись від компанії на пагорбі. Оминають жінок, майже біжать. А жінки бачать, що вони поспішають, і собі прискорюються — мало чого, може, ці двоє щось знають, може, треба якомога швидше заховатися в лісі, може, там, за спиною, на пагорбі, з’явиться за мить щось жахливе, щось, від чого ніяк не втечеш, чого ніяк не уникнеш. І ось Паша з малим чують, як за їхніми спинами жінки старанно топчуть калюжі, намагаючись не відставати. І вже ціла їхня вервечка біжить підтюпцем, добігає до перших дерев, що під сірим січневим небом навіть тіней не відкидають. І коли ліс обступає їх, легше не стає — стає гірше, страшніше: дерева побиті снарядами, вздовж узбіччя тягнуться окопи, і сніг, сніг! — темно-жовтий, ніби гнилий, ніби помер кілька днів тому й тепер гниє на свіжому повітрі. У деяких місцях жовті плями розлізлися й стали зовсім брунатними, у деяких темні згустки проступають тонко, як родимки на шкірі. Але він увесь тут такий, весь відгонить гнилизною.

— Шо зі снігом? — налякано кричить малий, біжучи, задихаючись, але не зупиняючись. — Шо з ним?

— Не знаю! — так само на бігу вигукує Паша. — Біжімо.

— Шо з ним?! — допитується малий.

І в його голосі прорізаються нотки жаху й істерики. Так, ніби він хоче розплакатись, але розуміє, що плакати не можна, не треба плакати, хоча все одно — дуже хочеться. Тому він стримується, але довго стримуватись не зможе, це ж зрозуміло. Це ж зрозуміло, миттєво все розуміє Паша, це ж зрозуміло: довго стримуватись він не зможе.

Все, як тоді. Все, як тоді, коли з ним уперше стався напад. Коли його знудило й вивернуло, і він вибіг із дому, в ніч, і Паша мусив бігти слідом, ловлячи його поміж дерев, наче власну тінь. Зараз буде те саме, говорить Паша сам собі, це ж зрозуміло. Тоді він підхоплює малого, разом із його наплічником, і закидає собі на спину. Відразу ж відчуває всю вагу тринадцятилітнього підлітка, і всю вагу зимового одягу, і всю свою триденну втому відчуває. Головне — не послизнутись, нагадує сам собі, й біжить далі, чуючи поряд себе важке дихання втомлених жінок. Біжить повз жовтий мертвий сніг і посічені дерева, довгою-довгою звивистою дорогою, на якій трапляються то вирвані звідкись дошки, то втоптані в сніг шматки заліза, то просто брудні ганчірки. І що далі біжить, то темнішим довкола стає сніг. Аж раптом його не стає зовсім — лише чорний вигорілий ґрунт між деревами. І дерева теж вигорілі. І все довкола просякнуте димом і вогнем. І тоді вони вибігають на переїзд.

Схоже на великий смітник, який необережно підпалили: металеві балки, трощене дерево, втоптаний у сажу одяг. Плавлене скло, знищена їжа, захисні мішки з піском — розірвані, мов подушки в дитячій спальні. Збоку, між посічених осколками стовбурів, валяється шлагбаум. Розбита будка, пориті довкола траншеї — так само горілі й засипані мерзлим піском. Біла, мов кість, сталь холодних рейок. Довкола сліди від мін і купа військового спорядження. Залізничним насипом розкидано пошматований і закривавлений камуфляж. Кров не встигла замерзнути: схоже, одяг зрізали з тіла щойно, зовсім нещодавно, і ті, що зрізали, схоже, десь зовсім поруч, далеко не встигли відійти, можуть будь-якої миті повернутись. Але головне навіть не це, головне — що за будкою, по той бік насипу, стоїть «урал», вантажений темними ящиками. Кабіна згоріла, і від коліс залишилось тільки палене ошмаття, а ось ящики чомусь не горять, лише тліють, і дим від них здіймається, мов із крематорію, неквапливо заповнюючи собою зимове небо. Ось звідки дим, здогадується Паша, ось що горить. Паша опускає малого на землю, стоять, боязко приглядаються до «урала». Жіночки, що бігли за ними слідом, підтягуються, важко й знеможено задихаючись, бабця з великим пласти-ковим мішком за спиною кидає мішок, сама падає зверху, не маючи ні сил, ні слів на щось нарікати.

— Шо це? — налякано кричить до Паші жіночка років п’ятдесяти. Важка хутряна шапка, з-під якої вибивається фарбоване чорне волосся, брудна дублянка, зимові чоботи зі зламаними підборами. Макіяж розмило, як малюнок на морському узбережжі.

— Машину спалили, — пояснює Паша. — Осколок, мабуть, потрапив.

— Та ні, — далі кричить вона, — димить шо? Шо в ящиках?

— Не знаю, — чесно зізнається Паша. — Може, продукти?

— Та які продукти?! — кричить вона. Тоді прикриває нажахано рот, аби не кричати, і кидається вперед — через залізничний насип, через переїзд, подалі звідси, головне — подалі звідси.

Малий тут-таки смикає Пашу.

— Давай, — кричить, — не стій. Щас рвоне.

І теж кидається вперед. Паша біжить за ним. Перебігають рейки, прослизають крізь побиті кулями бетонні блоки, оминають окопи, мотки колючого дроту, вискакують за останній бліндаж. Боковим зором, не повертаючи голови, Паша бачить на бруствері чорний військовий черевик, правий, зі зрізаними шнурками, з кров’ю довкола, йому навіть здається, що зі ступнею всередині, з рештками ступні, з кривавою кашею всередині, він хоче зупинитись і підійти, хоче уважніше розгледіти, але малий, не зупиняючись, пронизливо кричить: давай! — кричить, давай, не відставай, за мною! І Паша біжить уперед, рваним асфальтом, чорним ламаним лісом, мокрим пообіднім повітрям, біжить, хапає малого за плече й тягне за собою, хоче подати руку жінці в хутряній шапці, але та відсахується від них, ніби від побаченої на порозі власної смерті, і Паша з малим кидають її, лишають на чорній дорозі, біжать, не озираючись, відбігають все далі й далі звивистою лісовою дорогою, женуть уперед, думаючи лише одне: ось зараз, ось-ось, ось уже за мить, ось прямо тепер — рвоне, вибухне, рознесе все навколо, розламає зсередини цей мокрий зимовий простір, розламає небо над нами, зупинить час, ось-ось, ось прямо тепер, прямо тут.

Вибігши на узлісся, падають у сніг, захлинаються повітрям, дихають важко, ніби вибирались на горішній поверх без ліфта.

— Чуєш? — питає малий, віддихавшись.

Паша прислухається. Двигуни. Піднімає голову, визирає на трасу. Далеко вгорі, на пагорбі, за туманом, повільно повзуть два «джипи». Спускаються вниз, боязко, наче бояться наштовхнутись на щось неприємне. Але світла не вмикають: теж бояться.

— Шо робимо? — питає Паша невідомо кого. — Може, свої? — говорить із надією. — Добре, якшо свої.

— А якшо не свої? — запитує його малий.