Розділ «День третій»

— Ваші? — гмикає малий.

— Ну ладно, не починай, — сердиться Паша. — Там фактично фронту зараз немає, можна перейти на інший бік. Дійдемо куди-небудь, викличемо таксі. Ввечері будемо вдома. Якщо там не розбомбили все.

— А скільки йти? — перепитує малий. — До переїзду, -уточнює.

— Кілометрів десять, — говорить Паша. — І від переїзду до найближчого села — ще кілометрів десять.

— Ого, — дивується малий. — Як же ми дійдемо?

— Дійдемо, — говорить Паша. — Захочемо — дійдемо.

— А якщо там справді все розбомбили? — питає малий тихо.

— Та ладно, — заспокоює його Паша. — Ніхто нічого не розбомбив. Не хвилюйся.

— Ти сам не хвилюйся, — каже йому на це малий. — Не розбомбили — то й не розбомбили. Вставай, — говорить і рушає за натовпом. Паша встає, озирається на місто. На півночі, за смугами дощу, час від часу здригається повітря, мовби за важкими шторами хтось робить капітальний ремонт.

Вулиця порожня, небо схоже на гору залізничної білизни, накиданої в купу під купе провідника: важкі нагромадження хмар лежать до обрію, розкидані й вивернуті. Процесія розтягується вулицею. Йдуть, ніби справді проводжають когось в останню печальну путь. Жінки тягнуть клунки, оминають ями з водою, хоча це мало допомагає: вода всюди, холодна, зимова. Третій день я намагаюсь кудись вирватися, думає Паша. Третій день бігаю по колу, як цирковий ведмідь. І кінця цьому забігу не видно. Третій день я йду з якимись людьми, яких навіть не знаю. Так, наче якась пружина в повітрі штовхає мене вперед, жене, не дає зупинитись. І їх усіх, дивиться Паша довкола, так само жене, так само штовхає подалі від дому. Хоча й дому в половини з них просто немає. І рідних немає. Ось вони й блукають окружною, не маючи жодних шансів вирватися. Ходять по колу, ходять довкола свого міста. І я з ними чомусь ходжу. І малого ось за собою тягну. Малий Пашу найбільше й хвилює: кросівки в нього зовсім не на таку погоду, ноги, вочевидь, давно намокли, як вони дійдуть — незрозуміло. Можна було б звернутись до когось із місцевих, попросити, аби довезли, але місцевих просто немає, посьолок ніби вимер, а вони ось лишились, виходять із нього останніми. Йдуть довгою порожньою вулицею, місять мокрим взуттям кашу зі снігу, бруду та піску, минають темним потоком чужі подвір’я.

За останнім парканом починається степ. Сніг аж синій від вологи, з чорними підталинами на узвишшях, із ледь видимою колючою лісосмугою на обрії. При дорозі, по черево в заметі, стоїть стара швидка. Двері з боку водія, вирвані з м’ясом, валяються поруч, у снігу. Задні двері стримлять догори, всередині порожньо, лежать брудні ганчірки, камуфляжна куртка, запаска. Натовп минає, налякано оглядаючи покинуте авто. Деякі жінки хрестяться. Можна навіть подумати, що хрестяться вони на червоний хрест швидкої. Паша йде, поклавши руку на плече малого. Малому, певно, важко, але руки не прибирає: так тепліше. Добре було б йому ноги просушити, думає Паша стурбовано, шкарпетки поміняти. Бо не дійде, доведеться на собі тягнути. Те, що легко не буде, він розуміє відразу. Вже за посьолком дорога йде під гору. Спочатку всі сунуть бадьоро, намагаються випередити один одного чи бодай не збавляти темпу, проте вже за пару кілометрів, серед поля, жінки зупиняються, сідають при дорозі на власні клунки, відпочивають, переводять подих. Намагаються зігрітись під дощем — дрібним, невидимим, але невпинним. Одна з жінок — у хустці, під якою не видно обличчя, в жовтому пальті й високих гумаках — сидить на перевернутому відрі, опустила голову, дивиться під ноги, не рухається. Паша не витримує, підходить, хоче допомогти. Жінка рвучко підіймає до нього обличчя — виразки на шкірі, криваві потріскані губи. Паша робить крок назад, мимоволі відводить погляд. Потім усе ж таки набирається духу:

— Все нормально? — питає. — Допомогти?

Жінка дивиться на нього, нічого не розуміючи. І нічого не відповідаючи, ясна річ. Паша стоїть над нею, згорбившись і намагаючись не дивитись їй в очі. Малий боязко визирає йому з-за спини.

— Допомогти вам? — знову питає Паша.

Жінка заперечливо викидає вперед долоню. Долоня в неї теж у виразках. Паша бере малого за плече, тягне вперед.

— Да чим ти їй поможеш? — роздратовано говорить йому хтось у спину.

Паша озирається — якийсь школяр, років п’ятнадцяти, але невисокий, від Пашиного малого всього на голову вищий, чорна шапочка з «адідасом», весняна куртка зовсім не тримає тепла, мокрі кросівки, якими він провалюється в снігову кашу, вимерзлий наскрізь, ховає руки в кишені, тягне на спині старий, вигорілий від сонця туристичний рюкзак. Дивиться на Пашу з викликом, шморгає носом, звідки взявся тут — незрозуміло.

— Ти шо, знаєш її? — питає Паша.

— Шо її знати? — дивується малий. — Вона тут живе, її тут усі знають.

— Тут — це де? — не розуміє Паша. — В посьолку?