Розділ «День третій»

— Якшо не свої — погано, — відповідає Паша. — Дуже погано.

— Пашка, — говорить йому малий, серйозно й виважено, — якшо це не свої, тебе пристрелять. Я взагалі не знаю, як тебе дотепер не пристрелили.

— Нема за шо — от і не пристрелили, — ображено відповідає на це Паша.

— Та ладно, — не погоджується малий, — нема за шо. Сам усе розумієш.

— Ладно, — несподівано погоджується Паша. — Давай звернемо з траси. Хто їх знає — хто там.

Малий саме цього й хоче — підводиться й біжить уперед, на трасу. Перебігають асфальтом, скочуються на узбіччя, пірнають у сніг, пробираються ледь помітною колією, що відходить убік. Колією, схоже, давно не їздили, але під свіжим снігом чітко проступає вмерзлий слід від гусениць, мов шрам під тонкою тканиною футболки. Біжать цим слідом, вибігають на узвишшя, потому швидко збігають униз, стаючи невидимими з траси. Малий, не зупиняючись, витягає з наплічника битку, запускає нею в сніги. Як він виріс, думає Паша, біжучи слідом, дорослий такий, серйозний. Все правильно говорить: пристрелити, може, й не пристрелять, але кинуть на яму, сидітиму, доки не витягнуть. Усе ж зрозуміло: хто я, де працюю, чим займаюсь. І Паша розуміє, що насправді давно його не бачив, малого. А коли й бачив, усе одно вони не спілкувалися по-справжньому: так, перекинуться словами про щось незначне, нікому не цікаве, розійдуться — кожен у свій куток, до наступного разу, до наступної розмови. До наступної сварки, додає Паша й згадує, як він знайшов малого тоді, між дерев, як тягнув його за собою, як той опирався, не хотів іти. Як, зрештою, прокусив Паші руку, аж той скрикнув від несподіванки й потягнув малого за шкірки, як пса, що вліз у шкоду, як малий викручувався й підвивав, справді мов щеня, перелякано й злісно. Як потім удома, на кухні, всі кричали, злими голосами, ніби на чиємусь похороні, ніби звинувачуючи один одного в чиїйсь смерті — без жодного шансу на прощення, без жодного натяку на поблажливість, голосно й істерично, нікого не слухаючи. Малий тоді згорнувся в клубок, його почало трусити, він увесь якось ураз осунувся й забився в конвульсіях. Але всі кричали так голосно, кожен так хотів викричатись, що на малого просто не звертали уваги. Звернули лише, коли той скрикнув і почав качатись підлогою, наче з нього вилазили біси. Паша перший це зауважив, і голос його враз обірвався. Кинувся до малого, повернув обличчям до себе. Малий був блідий, очі закотились, в’язка цівка слини звисала з уст. Паша підхопив його, переклав на ліжко, а далі й сестра, себто його, малого, мама, заголосила й завила на повен голос, кинулась до дитини, і старий осікся, так і не договоривши свого найсокровеннішого прокляття. Всі схилились над малим, не знаючи, як бути і як себе вести, стояли і з острахом дивились, як дитина затихає, ніби провалюється в теплий глибокий сон. І Паша кинувся викликати швидку, ще не розуміючи, що їм говорити і як їм усе пояснювати, поки сестра крутилася над малим, нила тоскно, на весь голос, лякаючи Пашу зі старим. Скільки йому тоді було? — намагається згадати Паша. Дев’ять, десять? Скільки разів це потім повторювалось? Двічі, тричі? Аж сестра почала говорити, спочатку тихо, по телефону, якимось подружкам, а потім голосно, все більш упевнено, переконано, зі знанням справи — Паші й старому, — мовляв, з малим біда, треба щось робити, треба лікувати його, доки не пізно, хоча якщо по совісті, то вже давно пізно, сенсу в цьому особливого немає, ось так просто сталося й нічого тепер не поробиш, простіше здати його в інтернат і не мучитись. Старий обурювався, ясна річ. І Паша теж обурювався. Але сестра зробила так, як хотіла. І ні Паша, ні тим більше старий не завадили їй, не зупинили. Може, справді повірили в цю хворобу, в те, що так буде краще. Хоча, скоріше за все, просто не захотіли воювати за малого, здали його, не захистили. Можливо, думали так: малий ще зовсім малий, нічого не розуміє, підросте — подивимось. Але схоже, що малий усе розумів, усе чудово розумів. Він узагалі — розумний, він і тепер ось усе чудово розуміє і правильно все говорить, думає Паша, важко біжучи засніженим схилом, виріс як за цей час. Що ж я такий слабак? — думає він, задихаючись. Чому не захистив його? Він же мені цього ніколи не вибачить. Ніколи, погоджується із собою Паша, нізащо.

Колія тягнеться попід горою, очевидно, нею оминали пости на трасі. Ноги ковзають, зі степу починає тягнути свіжим вітром. Стає ще холодніше, ще мерзотніше.

В одному місці, там, де колія вивертає праворуч і йде під гору, видно, що танки зупинялися, крутились на місці: все довкола зорано гусеницями. Сніг при колії осів, ніби там копали ґрунт, потім засипали ями — і земля осіла під важким дощем. Паша зупиняється, дивиться, намагаючись зрозуміти, що це, що тут прикопували, що це може бути. Малий підходить, перехоплює Пашин погляд. Стоять, не наважуються заговорити. І тут лунає дзвінок мобільного. Просто серед поля, серед сірих водянистих снігів. Пашею пересмикує, він одразу ж згадує сапера коло інтернату. З-під землі, думає нажахано, з-під землі телефонують. Поховали разом із мобільником. І малий теж зіщулюється, втягує голову в комір, мовчить. Потім не витримує.

— Візьми, — говорить, — тобі ж дзвонять.

Паша б’є долонями по кишенях, вихоплює телефон. Справді дзвонять! Старий. Підносить телефон до вуха, намагається щось розчути. Механічний шум, потріскування, потому якесь холодне відлуння, мов телефонують із щільно запаяної бочки. Дзвінок обривається. Паша пробує набрати, але зв’язку зовсім немає. Як старий сюди пробився — незрозуміло.

— Старий дзвонив, — каже Паша. — Треба віддзвони-тись.

— Угу, — погоджується малий. — І шо ти йому скажеш? Шо від танків у полі ховаєшся? Пішли.

Рушає вперед, ховає руки в кишенях куртки, мовчить. Паша важко дихає, але не відстає. Раптом за спинами, з боку лісу, щось вибухає. Паша опускається на сніг, малий теж присідає. Раз, потім удруге, потім ще.

— Шо це? — кричить Паша.

— Це в лісі, — відповідає йому малий, зосереджено і з притиском, наче боїться, що Паша не послухає його. -Побігли, швидше.

Підводяться, біжать колією, ковзаються на затвердлому сніговому насті. Збігають у видолинок, оминають тернові кущі, яких стає все більше. Колія петляє між чорним крученим гілляччям і раптом виводить їх на перші подвір’я. Ще там, серед терня, у полі, Паша чув псячі голоси, застуджені, хрипкі, але подумав, що здалось. Аж ось ні: попереду починається село, вони вийшли просто на чиєсь обійстя, і пес, десь там, у ранніх сутінках, за снігами й деревами, вже рве зубами повітря, відчувши їхнє наближення, волає, попереджаючи про наближення чужих, ламає лунку пообідню тишу.

— Стоп, — кричить Паша.

Малий незадоволено зупиняється. Паша підходить, кладе руку йому на плече. Малий теж загнався, задихається, дивиться червоними від утоми очима довкола, чи немає де небезпеки. Мовчить, чекає.

— Шо робимо? — питає Паша, дивлячись малому просто в очі.

— Ну як шо? — дивується малий. — Давай знайдемо когось живого, розпитаємо, шо до чого.