Розділ «День третій»

— Та ну, — недовірливо дивиться на нього малий. — Ти його, мабуть, учив.

— Мабуть, — не заперечує Паша й тут-таки згадує.

Два роки тому? Чи три? Коли це було? Весна. Здається, квітень. Чи травень? Травень, точно. Багато запахів, нових, свіжих. Місто, висотки, холодний під’їзд, тісний, як домовина, ліфт, останній поверх, свіжовибілений коридор, з-під вапна проступають темні плями, приварена до стіни залізна драбина, відчинений отвір. Що він там робить? До кого він прийшов? Паша намагається згадати, але не встигає. Над їхніми головами освічується небо, сіре дощове тло пробивають яскраві повздовжні спалахи: «гради» б’ють із території заводу, просто над їхніми головами, світлі тіні злітають над ними й летять на інший бік міста, на північ, за окружну. І Паша знову відчуває, як у серце йому втискається пружина, прискорюючи його, серця, роботу, штовхає Пашу вперед, вперед, подалі звідси, доки сюди нічого не прилетіло у відповідь, доки спалахи не осипались на землю, заливаючи все металом і смертю. Водій теж напружується й витискає з «лаза» все, що можна. А можна не так уже й багато: автобус суне промзоною, минає один завод, за ним інший, потім базу, за нею складські приміщення. Головне — подалі звідси. Тополі вздовж дороги, шлагбауми, зачинені залізні ворота. Головне — проскочити промзону, де жодної душі: станеться що — ніхто й не дізнається, ніхто не допоможе, пружина тисне зсередини, прискорює рух крові, головне — подалі звідси, думає Паша. Водій, схоже, теж наляканий, не чекав, що валитимуть просто над ними, тепер ось крутить кермо, крутить і вже навіть нічого й не приховує: ні своєї втоми, ні злості, ні страху. Так само, як той боєць, думає Паша, на посту, молодий, усміхнений. Той теж нічого не приховував, усе в нього на обличчі було, все було в його посмішці. Паша згадує бійця, згадує його переможну посмішку. Ну так, той справді нічого не приховував, ніби говорив Паші: ось він — я, взяв штурмом це йобане місто, зайшов на блокпост, вибив звідси всіх, зачистив, це я тут усе контролюю, це від мене тут усе залежить, можу здати тебе, сука, з усіма твоїми кишками, але давай, вали, нахуй ти мені потрібен, їдь звідси, вибирайся, подалі звідси, сам здохнеш. І щось іще, щось іще там було, думає Паша гарячково. Але що? Свіжовибілений коридор, металева драбина, останній поверх. Щось із минулого життя.

Коли стає зовсім холодно, так що малий обхоплює його руками, аби хоч якось зігрітись, коли водій пхає руки в кишені, привалюється до керма, кермуючи животом, і коли жінки перестають голосити, кутаючись із головою в подушки та ковдри, вони таки викочуються за останній заводський паркан, перетинають чорне, зоране поле і вкочуються в посьолок. Паша втягнув голову в плечі, повернувся боком до лобового скла, аби не так видувало, а тут не стримується, визирає на дорогу, дивиться, що там попереду. А попереду в них довга вулиця з приватними будинками. Багато будинків зі слідами обстрілів, діри в шифері, чорні мітки на стінах та парканах. З-поза металевих зелених воріт визирає хтось місцевий — наляканий, озвірілий, дивиться на прибульців із підозрою, мовляв, хто такі, за чим приїхали? Головне — чи будуть знову стріляти? Паша тут був пару разів, у дитинстві, зі старим. Себто нічого не пам’ятає. Принаймні — нічого доброго. Робітниче селище, побудоване при шахті, яке у вісімдесятих зрослося з містом, хоча завжди було відділене від нього безкінечною промзоною. Певна автономність, окреміш-ність. Хоча всі так чи інакше працюють у місті. Точніше, працювали. До війни. Тепер посьолок відрізаний, бої за нього велися з осені, хоча й припинилися вони тут доволі давно: у місті ще стріляли, а тут уже почали латати шифер і городити нові паркани. Куди ж без парканів. «Лаз» суне головною вулицею, доїжджає до кінця, в історичний, сказати б, центр, підкочує до автобусної зупинки, зупиняється. Паша промерзлими до кісток пальцями відчиняє двері, вони з малим вивалюються назовні, як парашутисти, що стрибають з одним на двох парашутом. Тіло затекло, ноги заніміли, одяг вогкий, голова важка. Десята година, приємний січневий ранок.

Паша відразу ж помічає, що змінилося за ті тридцять років, коли він був тут востаннє. Нічого не змінилося. Церкву нову побудували. І супермаркет. Ну і все. Стара селищна рада стоїть без прапора: попередній, державний, схоже, збили, новий вивісити не встигли. Старий будинок культури — без жодних ознак життя. Школа віддалік теж порожня, над футбольним полем висить дощ. Збоку тягнуться будівлі крамниць: біла цегла, потемніла від часу, синя фарба віконних рам, приліплені до дверей рекламні плакати з «кока-колою». І натовп — чорний, мовчазний, слідкує за ними, напружено й недовірливо, так і дивись — кинуться, розірвуть на шматки. Жінки починають вивантажуватись, викидають через вікна мішки й подушки, виходять на дощ, товчуться довкола Паші, продовжуючи сприймати саме його за головного, не відходячи від нього, перекладаючи на нього відповідальність за все, що з ними далі станеться. Коли всі вивантажуються, водій кидає оком на один натовп, той, що вже віддавна стоїть біля крамниці, потому на Пашу, що мокне тепер зі своїм десантом, криво посміхається, заводить машину, здає назад.

І ось два натовпи стоять один проти другого — два тлуми мокрих і лютих пасажирів, на порожній автобусній зупинці, і розділяє їх лише сто метрів густого й вогкого січневого повітря. Стоять і не знають, чого чекати один від одного, про що один із одним говорити. Паша теж не знає, про що говорити, стоїть, розглядає натовп навпроти, вирізняє в ньому кількох старших чоловіків у чорних куртках, і жінку в малиновому пуховику, і двійко дівчаток років десяти, що стоять самі, зовсім без дорослих, зі шкільними ранцями за плечима. А решту й не розрізняє: так, плями облич під хустками й теплими шапками, глибокі западини очниць, пасма волосся, що вибиваються з капюшонів, наспіх мальовані губи, розмита дощем фарба під очима. Жінки, переважно жінки. Дивляться суворо, ніби здогадуються про щось недобре. Ніхто навіть не посміхнеться. Паша згадує, як криво посміхнувся водій, згадує посмішку того пацана на блокпосту, який упізнав його, але нічого не сказав, і раптом усе згадує.

Передвоєнний рік, минуле життя. Паша-репетитор ганяє цілу весну веселого шістнадцятирічного пацана, готує до вступних. У пацана солідний неприємний тато, торгує вугіллям. Хоче відправити сина до столиці. Потім і сам збирається туди переїхати. Знайшов Пашу. Потрібно знати мову, на перспективу. Паша — хороший і недорогий спеціаліст. До того ж — постійно мовчить. У сенсі не говорить зайвого. Мовою говорить лише під час уроків, ніби це якісь медичні терміни, яким просто немає застосування в щоденному житті. Пацан про перспективу все розуміє. І до столиці хоче. Справді, що йому тут робити, у місті? Вугіллям торгувати? Вугіллям торгує його тато, їм вистачає. Тому треба вчити. Проблема лише, що він усе це ненавидить — і Пашу, і вугілля, і свого тата. Тата — найбільше. Хоча Пашу теж неслабо. І навіть не приховує цього. І ось Паша приїздить до нього двічі на тиждень — у середу й суботу — зі станції, йде від вокзалу пішки п’ятнадцять хвилин. Пацан живе у своїй квартирі. Невеликій, двокімнатній. У панельнику, на останньому поверсі. Дев’ятому. І щоразу їхні заняття завершуються скандалом. Себто скандалить пацан. Паша лише вислуховує. Кілька разів уже хоче відмовитись, телефонує татові пацана, але той наполегливо просить продовжувати заняття. Доплачує навіть. Небагато, щоправда. А одного разу, у травні, здається — дні були теплі, небо ясне й високе, — тато припирається до малого на квартиру саме під час уроку, з ревізією, так би мовити. Пацана чомусь перемикає, на Пашу він уже навіть і не дивиться, заводиться, починає кричати, тато теж особливо не церемониться, батьки і діти, одне слово. Паша пробує втрутитись, заспокоїти обох, але спочатку його посилає пацан, потім і тато теж, а коли пацан, піймавши кураж, посилає й тата, той не стримується й заряджає йому в голову. Пацан валиться на крісло, але відразу ж підхоплюється, пускає слину, витирає сльози, безпорадно й скажено скрипить зубами — і вибігає геть. Тато біжить слідом, Паша, інтуїтивно відчувши, що щось не так, теж вибігає, навіть устигає побачити, як малий видряпується металевою драбиною вгору, на дах, як слідом за ним важко вилізає тато, як вони по черзі зникають у проймі люка. Паша лишається внизу, дивиться вгору, на яскраво-синій квадрат травневого неба, і повторює подумки: головне -щоб він не стрибнув униз, головне — щоб не стрибнув.

Минає літо. Пацан так нікуди й не вступає: провалює іспити. Причому не з мови. Хоча Паша все одно переживає, думає, що його провина тут теж є, хвилюється, чи не буде в нього тепер проблем із татом пацана. Але Пашу ніхто не чіпає, пацана він більше не бачить і швидко про нього забуває. А ось довелось згадати. Як же так? — думає Паша, розглядаючи темний натовп перед собою. Як же так сталось? Як я не помітив, шо мої учні тепер воюють проти мене? Як я це пропустив? Хоча, пробує він себе заспокоїти, чому проти мене? Не проти мене. До чого тут я? Та ладно, не проти тебе, тут-таки не погоджується він із собою, зрозуміло ж, шо саме проти тебе, конкретно — проти тебе. Проти всього того, шо з тобою пов’язане. А шо зі мною пов’язане? — не розуміє сам себе Паша. Та все, відповідає він собі, і твій предмет, і твоя школа, і прапор, який над нею висить. Вони ж за це воюють. Точніше, проти цього. Чому він мене не здав? — думає Паша. Чому відпустив? Міг же здати. Було за що, чесно кажучи. І що б тоді було з малим?

І тут Паші знову стає страшно. Дуже страшно. І дуже холодно.

Так небіжчиків несуть на цвинтар: ідуть неквапливо вулицею, нікуди не поспішаючи, тягнуть домовину, минають останні хати, виходять за околицю, мовби виносять якийсь непотріб — подалі від чужих очей, подалі від дому. Те саме й тепер: натовп розтягується вулицею, ніби пожежний шланг, тягнеться крізь дощ на передмістя, від центру. Перші вже губляться за дощовою завісою, останні ще товчуться тут, коло крамниць, сперечаються, переконують одне одного.

Перед тим натовпи зійшлися, почали розпитувати, хто звідки, хто куди. Відразу з’явилися найбільш обізнані, які говорили, що ввечері посьолок обов’язково будуть відбивати, що на станцію цілу ніч прибували ешелони з технікою, звідкись із Харкова, і сьогодні все це рушить сюди, аби відбити посьолок. На питання, навіщо його відбивати, лунали вичерпні відповіді, що, по-перше, тут шахти й вугілля, по-друге, звідси пряма дорога до міста, по-третє, тут їх ніхто не чекає: ці, що вчора зайшли, всі в місті, на посьолку їх зовсім немає, заходь, забирай, вішай на селищній раді державний прапор. Чоловіки багатозначно мовчали, даючи жінкам перебивати себе, потому так само безцеремонно перебивали жінок і говорили, що ніхто, ясна річ, сюди не поткнеться, станцію ще вчора розбомбили, разом із технікою, але тут лишатись усе одно не можна: місто будуть відбивати, ці, нові, які зайшли, відступати будуть напевне через посьолок, через пару днів тут каменя на камені не лишиться. Жінки на це заперечливо кричали, покликались на родичів, із якими говорили дослівно вчора, а ті своєю чергою спілкувалися з ким треба й казали, що ніхто відступати не буде, що нова влада надовго, тому тікати треба в будь-якому випадку. А чоловіки на це презирливо гмикали, мовляв, ну-ну, надовго, аякже, домовляться, сторгуються, ці залишать місто, ті повернуться, а нам справді краще б звідси кудись звалити. Про те, що треба валити, говорять усі: хтось переконано й різко, хтось тихо й розгублено. Лишатись ніхто не хоче. Паша намагається зрозуміти, куди вони всі збираються валити, як вибиратимуться, як ітимуть, закликає до порядку, просить слова. Але його вже ніхто не слухає, на нього вже ніхто не звертає уваги. Хіба що озираються недовірливо, коли він підходить, говорять стишено, аби він не почув, відвертаються від нього, приховують щось важливе. Нарешті малий не витримує:

— Що ти з ними взагалі говориш? — питає. — Хай вибираються, куди хочуть, не чіпай їх.

Паша раптом помічає малого: той від ранку якийсь тихий, мовчить увесь час, не курить, не дістає нікого. Ховає руки в кишені, відвертається від дощу. З ним усе добре? -хвилюється Паша. Не вистачає, щоб тут прихопило.

— З тобою все добре? — питає.

— А з тобою? — так само зацікавлено відповідає йому малий.

— Послухай, — Паша сідає на мокру сходинку, намагається говорити спокійно й переконливо, — треба звідси йти. Тут лишатись не можна.

— І куди ми підемо? — питає його малий.

— Додому.

— Полями? — цікавиться малий.

— Підемо з усіма, — говорить Паша, подумавши. — Вони хочуть за місто вийти через переїзд. Там нібито блокпост порожній, наші вчора вийшли, ці ще не зайшли.