Розділ «День третій»

— Добре, — погоджується Пашка й посміхається.

Але про мудака не заперечує.

— Шо ти з ним так? — питаю в Пашки, відійшовши.

— Так а як із ним іще? — дивується Пашка. — Йому справді ніхто нецікавий. І ми нецікаві. Він поїде, ми залишимось. Ось і все.

Дорогою знову починається дощ. Хоча на нього вже не звертаєш уваги. Хочеться чимшвидше додому. Час від часу пробивається зв’язок. Телефонує мама. Говорить спокійно, ніби все гаразд і нічого не сталось, попереджає, що завтра повернеться. Я їй теж відповідаю спокійно. Справді, нічого не сталось. Паша зідзвонюється з дідом, каже, що скоро будемо, питає, що купити. Таке враження, що ми на вилазку ходили, а тепер ось повертаємося додому — втомлені, брудні, пропахлі димом. Чим ближче до станції, тим більше військових на вулиці. Повз нас, у бік міста, проїздить ціла колона важкої техніки. Очевидно, з вокзалу, щойно вивантажились. Військові зосереджені, спокійні. Ніхто не кричить. Ніхто нікого не сварить. Усі готуються до війни, яка триває далі. Кожен планує вижити, думає повернутися. Всім хочеться повернутись додому, всі люблять повертатись. Я ось теж люблю повертатись на станцію, люблю рахувати будинки, впізнавати сусідів на зупинці, чекати, коли з-за рогу з’явиться наш дім, схожий на половинку чорного хліба. На деревах довкола зупинки сидять птахи. Цілі зграї. Сонні, мокрі, нерухомі. Так, ніби чекають на автобус. Можливо, прилетіли з міста, ближче до своїх, почуваються тут безпечніше.

Залита дощем вулиця, чорні вікна, низьке небо. Біля зупинки я помічаю коробку. Звідти щось тихо попискує.

— Пашка, — кричу, — чекай.

Двоє цуценят. Руді, плямисті. Одне вже захололо. Друге теж зараз помре.

— Давай заберемо, — кажу Пашці.

— Та ну, — відповідає той. — Дід кричати буде.

— Покричить і звикне, — говорю.

— Та залиш його, — просить Пашка. — Все одно здохне.

— Залишу — точно здохне, — не погоджуюсь я, беру його обережно на руки, ховаю за пазуху.

Цуценя відразу ж мочиться, просто на мій светр. Але заспокоюється, не пищить. Ну й добре, думаю.

— Померло? — питає Пашка, вже з цікавістю.

— Чорта з два, — відповідаю. — Виросте — всіх порве. Пашка скептично сміється. Завертаємо за ріг. Наші вікна світяться рівним телевізійним світлом.

Вдома пахне свіжими простирадлами.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!