Розділ «День третій»

Паша зупиняється. Питально дивиться, мовляв, шо нада? Військовий знову махає рукою: давай сюди, показує. Паша з малим перезираються, підходять.

— Шо, земляк? — кричить військовий. — Курити є?

Зморшки на обличчі, ніби йому довго м’яли лице. Волосся сиве й таке коротке, аж здається, що це в нього череп такий — металево-сивий, з холодного заліза. На вигляд під шістдесят, камуфляж висить, черево знизу стягнуте паском. На плечах шуба. На Пашу з малим дивиться невидющим поглядом, мовби глядить на них, а бачить щось своє. І кричить при цьому. Хрипко, надірвано.

— Курити є? — перепитує.

— Не курю, — відповідає Паша.

— Шо? — не розуміє його металевоголовий. — Не чую нічого, земляк. Контужений я.

Говорить суржиком, через слово стрибає з мови на мову.

— Ти, — каже, — не спіши, я по губах читати буду.

— Не курю, — каже Паша. — Я не ку-рю.

— Не куриш? — здогадується військовий.

Паша заперечливо крутить головою.

— А шо так? — розчаровано питає військовий.

— Шкідливо, — повільно тягне Паша.

— Шкідливо? — здогадується військовий. — Це точно, шкідливо. Ну а ти? — питає малого.

— Шо я?

— Куриш?

Малий якусь мить вагається, скошує оком на Пашу, потім робить крок уперед, дістає сигарети, простягає військовому. Той дістає одну, потім, подумавши, ще одну.

— Да ладно, — кричить малий. — Забирай усе. Я кинув.

— Кинув? — здогадується металевоголовий. — Молодець. А ти хто, земляк? — військовий підпалює від вогню й переводить погляд на Пашу.

Паша дивиться на вогонь, на сигарету в його чорних і теж якихось металевих пальцях, на малого, що гріє руки над багаттям, і стає йому тепло й спокійно.