Розділ «День третій»

Інтернат

— Паспорт хоч не загубив? — питає малий. — Якшо прописку запитають?

— Думаєш, допоможе? — і собі питає Паша.

— Може, і допоможе, — припускає малий. — А може, і ні, — додає спокійно.

Паша помічає, як у малого за ці дні змінився голос: говорить спокійно, не поспішаючи. Так, ніби справді йому, Паші, довіряє. Тепер би ще додому його довезти, думає Паша, приглядаючись у темряві до військових. Військові на них уваги не звертають, говорять між собою, про щось один одного розпитують, щось пояснюють. Іноді згадують чиїсь позивні й відразу замовкають, мовби не хочуть далі про це говорити. Іноді сваряться, заводяться, хрипко щось один одному доводять. Тоді хтось бере особливо заведеного за плечі, відтягує вбік, хапає за голову, дивиться в очі, говорить щось заспокійливе. І всі — ті, хто заспокоює, і ті, кого заспокоюють, — говорять голосно, кричать, ніби вони на стадіоні під час матчу. Чому вони кричать? — не розуміє Паша. Навіщо? Можливо, припускає, хочуть бути переконливішими, тому й перекрикують один одного. Діти так і роблять завжди, аби привернути до себе увагу, аби примусити слухати себе: починають кричати, забиваючи всіх власним голосом. Ось і вони — як діти, думає Паша, ковзаючи оком по сухих від холоду обличчях, по неголених скронях, по нечесаних чубах. І раптом зауважує засохлу смужку крові під вухом в одного з бійців — зовсім молодого, років вісімнадцяти, що тримає в руках залізну кружку із чимось гарячим і не так п’є, як просто гріє руки об розпечений метал. І теж кричить, кричить просто в кружку. У дітей кров вухами не йде, думає Паша й усе розуміє. Вони ж контужені. Вони ж тут усі оглухли. Ось і кричать тепер, наче діти, які слухають голосну музику в навушниках і не розуміють, що цієї музики, крім них, нікому не чутно. Так і є, контужені, вийшли з боїв, пробують зрозуміти, що сталось, що далі буде, пробують кудись додзвонитися. Точно, згадує Паша, тут зв’язок є, треба зателефонувати старому, сказати, де ми, заспокоїти. Він дістає телефон. Той повільно помирає, але ще світиться. З’являється одна рисочка, потому друга. Можна спробувати. Паша набирає старого. Довго чекає. Набирає ще раз. Малий стоїть, терпляче очікує, розуміє, кому саме намагається додзвонитись Паша. Несподівано старий відповідає. Його зовсім не чути, до того ж довкола Паші стоїть крик і ґвалт, і старий мав би напружитись, почувши в слухавці увесь цей гамір. Але тут зв’язок обривається. Паша ховає телефон і обережно, щоб не привертати уваги, прокладає собі шлях, просувається від групи до групи, ловить боковим зором окремі рухи та кольори. Земля на берцях, кров під нігтями, давно не праний камуфляж, перестуджені на вітрі голоси, щетина на обличчях: впадає в очі, що останні дні вони проводили під відкритим дощовим небом, і тепер теж не мають де сховатися від дощу, який знову обступає високе січневе небо. Хтось поправляє хмиз у багатті, високо здіймаються іскри, бійці пхають руки просто у вогонь, пахне димом і потом, ношеним одягом і солярою. Десь за містом, у темряві, починає ритмічно розриватися, бійці автоматично повертаються в той бік, напружено слухають, втім, швидко втрачають інтерес, повертаються до вогню, до свого крику. Хмари відносить убік, дощ вкотре за сьогодні вщухає, натомість над довгим рядом п’ятиповерхівок виокруглюється місяць, заливаючи золотом холодне залізо машин. Біля одного з під’їздів товчуться жіночки в пуховиках, принесли каструлі з чимось поживним, розливають тепле густе вариво в одноразові глибокі тарілки, роздають військовим, плачуть. Військові дещо недовірливо обступають їх, беруть до рук гарячий пластиковий посуд, не відчуваючи температури, вдячно щось відповідають жінкам, заспокоюють. Їдять швидко, наче бояться, що доведеться кидати все й знову кудись бігти, ковтають гарячий харч, не розжовуючи. В одному місці стоїть стара маршрутка, посічена кулями, з вибитими вікнами й виламаними дверима, поперек хідника, треба обходити, притискаючись до будинку. У проймі вибитих дверей сидить літній військовий, під ним на землі розведений вогонь, так і гріється -на сходинках, не вилізаючи з маршрутки. Соває у вогонь важкі берці, помічає Пашу з малим.

— Ей, — махає рукою, — підійди.

Паша вдає, що не чує, тягне малого за собою, хоче прослизнути між маршруткою й будинком. Мовляв, такий галас, і стільки народу, я просто не почув, я піду собі, не треба мене чіпати. А галас дійсно стоїть такий, що не чути власних кроків і не чути цього противного чавкання мокрих черевиків у холодних калюжах. Але військовий думає, схоже, не так. Зовсім інакше він думає.

— Земляк, — кричить хрипко, як старому знайомому.

Паша зупиняється. Питально дивиться, мовляв, шо нада? Військовий знову махає рукою: давай сюди, показує. Паша з малим перезираються, підходять.

— Шо, земляк? — кричить військовий. — Курити є?

Зморшки на обличчі, ніби йому довго м’яли лице. Волосся сиве й таке коротке, аж здається, що це в нього череп такий — металево-сивий, з холодного заліза. На вигляд під шістдесят, камуфляж висить, черево знизу стягнуте паском. На плечах шуба. На Пашу з малим дивиться невидющим поглядом, мовби глядить на них, а бачить щось своє. І кричить при цьому. Хрипко, надірвано.

— Курити є? — перепитує.

— Не курю, — відповідає Паша.

— Шо? — не розуміє його металевоголовий. — Не чую нічого, земляк. Контужений я.

Говорить суржиком, через слово стрибає з мови на мову.

— Ти, — каже, — не спіши, я по губах читати буду.

— Не курю, — каже Паша. — Я не ку-рю.

— Не куриш? — здогадується військовий.

Паша заперечливо крутить головою.

— А шо так? — розчаровано питає військовий.

— Шкідливо, — повільно тягне Паша.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інтернат» автора Жадан Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „День третій“ на сторінці 17. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи