Куди виїхали — знову не каже. А Паша цього разу й не питає.
— Виїхали, да, — повторює металевоголовий. — А я в музеї був, зранку. Ти вчитель, да?
— Вчитель, — голосно погоджується Паша.
— Візьмеш це із собою, — говорить металевоголовий.
І лізе кудись під крісло, риється в залізі, знаходить підсумок від протигаза, дістає звідти ножа, соває його Паші, колодкою вперед, далі нишпорить у підсумку. Паша тримає в руках ніж, помічає на лезі згустки рудої крові й думає: що ж він ще дістане? А військовий дістає щось важке, загорнуте в газету з рекламними оголошеннями, і Паша розуміє, що це може бути будь-що: можливо, шматок динаміту, можливо, відрізана ось цим ножем печінка ворога — будь-що. Військовий, не поспішаючи, розгортає пакунок, шар за шаром, ніби зриває бинти із засохлої рани, і дістає звідти шматок вугілля, обліплений вогким ґрунтом.
— Знаєш, шо це? — кричить, соваючи шматок Паші під носа.
— Вугілля? — недовірливо запитує Паша.
— Вугілля! — заперечливо кричить йому військовий. -Дай сюда!
Забирає в Паші ножа й починає зчищати з каменя налиплу землю. Потому простягає камінь Паші.
— Бачиш? — питає.
Паша приглядається в сутінках, поправляє окуляри. Камінь і камінь.
— Не бачу, — зізнається.
— Папороть, — кричить військовий. — Це папороть.
Паша повертається до розбитого вікна і під густим жовтим світлом місяця помічає візерунки — ледь помітні, мовби прокреслені грифелем, витиснуті на твердій кам’яній поверхні. Торкається пальцями й відчуває ці холодні кам’яні рубці, відчуває тонкі западини й зрізи на поверхні каменя. Які дивні малюнки, думає, хто міг усе це накреслити?
— Це папороть, — повторює металевоголовий. — Їй мільйон років. Ось тобі скільки років? — питає він Пашу.
— Тридцять п’ять, — розгублено відповідає Паша.
— А їй — мільйон, — нагадує військовий.
— І шо? — не розуміє Паша.
— І хоч би шо, — пояснює йому військовий, як маленькому. — Мільйон. Ми з тобою ще не народились, а їй уже був мільйон років. Ми з тобою здохнемо, а вона далі десь лежатиме собі. Історія, розумієш? Ось оце — історія. А ми з тобою — не історія: сьогодні ми є, завтра нас не буде. Це я в музеї взяв, — пояснює.
— Для чого? — не розуміє Паша.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інтернат» автора Жадан Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „День третій“ на сторінці 20. Приємного читання.
TextBook