Розділ «День третій»

— Угу, — холодно говорить на це Паша, мовляв, треба було — ось і відійшли, тебе забули спитати.

Водій так і розуміє. Їде мовчки, не зводячи очей із чорного асфальту. Дощ затихає. Стає зовсім тихо й просторо: все наповнене чорнотою, все нею залите. За якийсь час справді під’їжджають до траси. Збоку стримить зігнутий металевий вказівник. Водій пригальмовує, вимикає двигун, виходить, іде вперед.

— Куди це він? — цікавиться Паша.

— Чорт його знає, — відказує малий. — Може, тікає.

— А машина? — дивується Паша.

— Да він тебе так боїться, шо готовий і машину кинути, — сміється малий.

Раптом у довколишній чорноті проступає місяць — великий, яскраво-жовтий. Виявляється, весь цей час він так і висів над ними, просто за хмарами його було не розгледіти. А тут хмари розійшлись — і він вивалився просто на них, і все раптом стало прозоре й близьке. Ніби в дитячій спальні хтось вмикає світло, аби розігнати страхи й переконатись, що під ліжком немає жодних монстрів. Паша з малим помічають водія: той розгублено стоїть на трасі й роззирається навсібіч. Але довкола порожньо, ніхто нікуди не їде, нікому нікуди не треба. Лише зігнутий знак нагадує про те, що до колишнього кордону звідси не так і далеко, година часу — і ти там. Ось тільки що там робити? Водій повертається, важко падає у своє крісло, зітхає, постогнує, намагається викликати загальне співчуття. Але не викликає. Тому виїздить на трасу й повертає праворуч. А там уже вмикає світло й розганяє свою трійку на повну, наче боїться не встигнути. Жене, не звертаючи уваги на ями, витискає з машини все, що в ній залишилось. За деякий час із темряви виповзає терикон.

Паша впізнає містечко. Шахту, повз яку вони проїздять, не прикрили, тож якесь життя триває. До їхньої станції звідси зовсім близько, кілометрів 30, якщо трасою. Якщо городами — довше, звісно. Минають терикон, порожні дачні будиночки, попереду виникають п’ятиповерхівки. Водій пригальмовує.

— Все, — говорить, — далі не поїду.

— Та шо ти? — заохочує його Паша.

— Там військові, — крутить головою водій. — Не поїду.

— Я поговорю з ними, — заливає Паша. — Не бійся, там свої.

— Ні, — рішуче мотає головою водій. — Ідіть пішки.

— Да залиш ти його, — раптом озивається малий. — Йому ж іще повертатись. Хай їде.

Водій смикається, аби відповісти, але не зважується -втискає голову в плечі, терпляче мовчить. Паша раптом попускається — справді, думає, що я на нього тисну? Що я про нього взагалі знаю? Він же міг завезти нас прямо в комендатуру. А не завіз, не кинув. Що я починаю?

— Ладно, — говорить Паша водієві. — Не злись. Всяке буває.

Водій на знак згоди киває головою — мовляв, ага, всяке. Виходьте скоріше.

— Тримай ось, — Паша дістає консерви, соває водієві.

Той хапає банку великими долонями, не розуміє, що це, але хапає.

— Для чого? — знічується. — Не треба.