— Послухай, — ще більше нервує чоловік, — я ж тебе нічого не питаю. Давай відвезу і все. Потім, може, і ти мене виручиш.
Паша не відповідає. Дивиться на господаря, як на м’ясо, що зіпсувалось.
— Виручу, — каже жорстко. — Орден тобі дам.
Господар кидає на нього ображений погляд. Мішки під очима нервово посмикуються. Але стримується, не відповідає.
— Хай малий поспить, — говорить встаючи. — За годину виїдемо.
Підводиться, гасить лампу, виходить. Паша якийсь час стоїть у темряві. Дивиться на малого, на його спокійне, мов у мерця, обличчя, на куртку, яку він так і не скинув, так і спить у ній. Якоїсь миті йому навіть здається, що малий не дихає, Паша аж холодним потом береться від цієї думки. Втім, малий щось говорить — нерозбірливо, крізь сон, -і Паша заспокоюється: все гаразд, живий. Намацує стілець, сідає, кладе голову на руки, провалюється в сон. А уві сні бачить лише сніг, яким йому ще треба перебрести. Ступає цим снігом, провалюється в нього, витягує ногу, знову провалюється, робить крок за кроком, важко, ніби йде річковим потоком, бреде снігом, продовжує уві сні робити те, що робив перед цим цілий день: намагається вибратись, намагається кудись дійти, відчуває, як тисне зсередини пружина, як вона примушує його робити крок за кроком. І ще відчуває за спиною чиєсь дихання — важке, твариняче. Озирається. Але нікого не бачить, лише білий сніг до самого обрію. Час від часу прокидається, бачить місячне вогке світло за вікном, чує стукіт дощових крапель у віконне скло, відчуває солодкий гасовий запах і знову провалюється у свій сніг, знову ним бреде, замерзає в ньому, губиться, намагається втекти від смерті. Хоча як ти від неї втечеш -по такому снігу? Не втечеш, навіть не намагайся. Сніг робить безпорадним, беззахисним. Одного разу ти провалюєшся в нього, він пропікає тебе до кісток, і потім уже ніколи не позбудешся цього дотику смерті, відчуватимеш його, скільки житимеш. А скільки ти житимеш? Скільки?
Тієї зими довго не було снігу. Цілий грудень із півдня, від моря, йшло холодне сухе повітря, вистуджуючи дерева й ріки. А вже десь перед святами, на Новий рік, пішов сніг. І йшов, не перестаючи, кілька днів поспіль. Новорічної ночі вони — ще всією родиною — сиділи у великій кімнаті, до безкінечності перемикаючи канали, ніби очікуючи на добрі новини. Скільки йому тоді було? П’ятнадцять, неповних п’ятнадцять. Сестра пішла спати, не витримала, батьки мовчали, і відчуття було таке, мовби в них щось відібрали, чогось позбавили, винесли з дому щось важливе. І всі це розуміють, але чомусь мовчать. Якоїсь миті Паша теж пішов до себе, але довго не лягав, стояв при вікні, дивився на сніг, що все падав і падав, слухав, як батьки врешті вимикають телевізор і починають прибирати зі столу. Слухав, як мама торохкотить посудом на кухні, як старий виходить надвір, щось забрати з подвір’я, як потому повертається, і свіжий дух синього нічного снігу перетікає помешканням, торкається шкіри, і враз відчуваєш усю цю зиму, відчуваєш, як багато її, як вона починається ось тут, за вікном, між цих дерев, як заповнює собою весь довколишній простір: їхнє засніжене подвір’я, вулицю із сонними будинками, з яких до неба підіймаються дими, дорогу, яку зранку доведеться чистити, місток, так само заметений нічним снігом, крамниці й бібліотеку, школу, контори, станційні приміщення, будівлю вокзалу, порожню о цій годині — весь той шлях, яким він може пройти наосліп, до якого він звик із дитинства, який у нього з дитинством і асоціюється. Зима стоїть на кожному перехресті, відбивається в кожному темному вікні, проступає на дахах і схилах. І все те, до чого він звик, що він так добре знає, наповнене зимою, як торба листоноші газетами. І слід жити цією зимою, слід до неї звикати, слід вчитися отримувати від неї втіху, відчувати радість. Ось прямо зранку й почну вчитися, говорить він сам собі, буду вчитись довго й наполегливо. Зима не повинна лякати, її не слід боятись, вона — як пес, якого впускаєш у дім, роблячи його частиною свого життя, після чого він усе своє життя готовий буде за тебе померти, впізнаватиме тебе за голосом і запахом, ходитиме за тобою назирці, чекатиме на тебе, де б ти не ходив і коли б ти не повертався. Я обов’язково цього навчусь, думає він, у мене попереду ще стільки часу, у мене все вийде. І з цим засинає.
А зранку кидається до вікна й нічого не бачить! Лише сніг — глибокий, блискучий, ранить очі своїми кристалами, осліплює. І він швидко вдягається й вислизає надвір. Доки ще всі сплять, доки ніхто не помітив, що новорічна ніч давно закінчилась і почався новий день, наповнений світлом і снігом, він вибігає надвір і тоне в снігу, стрибає в нього, протоптує його, бреде під деревами — білими й обважнілими. Вибирається на вулицю — порожню вулицю нового року, де ще нікого немає, якою ще ніхто не ходив. І йде навмання свіжим, непротоптаним снігом. Дістається школи, минає крамниці, виходить до вокзалу. А тут теж порожньо цього ранку: всі сплять. Ніхто не зауважує, що почався новий рік, що почалося нове життя, ніхто нічого не зауважує, нікого ніде немає, і він перевалює коліями, грузнучи по коліно в снігу, вибирається на насип, що білим масивом нависає тепер над залізничним полотном, і перед ним відкривається цілий світ — по вінця засипаний снігом. І його відразу ж хочеться перетнути, від початку й до кінця. І він скочується насипом, перебігає лісосмугою, бреде крізь сніг, що стає все глибшим. Спускається в долину, минає снігові горби, під якими вгадується фундамент недобудованого заводу, і вибрідає у відкрите поле, що тягнеться аж до неба, скільки сягає погляд. Йде безкінечно довго, втративши відчуття часу й простору, відчуваючи довкола себе лише сніг і сонце, яке все вище підіймається в січневому небі. А коли втомлюється, падає просто в сніг, провалюється в нього обличчям, торкається його вустами, обпікається ним, потому перевертається на спину й дивиться в небо — безкінечно високе, досконале. І тут помічає хмару — першу, єдину в цьому досконалому блискучому просторі. Звідки вона? — незадоволено питає він сам себе, повертає голову й бачить, що з півдня, від моря, сунуть хмари, закривають собою горизонт і за деякий час обов’язково будуть тут — над ним, у нього над головою. Він мерзлякувато поводить плечима й відчуває, що лежати в снігу не так і затишно, що пальці рук встигли змерзнути, що сніг на вилогах пальта перетворився на крижану плівку. Час повертатись, говорить він сам собі. Чорта з два, відразу собі й відповідає. Ще чого, додає менш упевнено. Тільки не сьогодні. Сьогодні мене ніхто й ніщо не зможе зупинити. Сьогодні я навчусь любити й сприймати цей світ таким, яким він є. І він, світ, хай теж вчиться мене любити.
Встає й рушає далі — глибоким, неторканим снігом. Щоправда, йти стає дедалі важче. І ноги в зимових невисоких черевиках мерзнуть і ниють. Слід повертатись, нагадує він собі дещо нервово. Ще чого, знову різко сам собі відповідає. Ну добре, починає із собою торгуватись. Давай, дійдеш ось до цих дерев — і назад. Подивимось, неуважно відмахується сам від себе. Йде, витягуючи ноги зі снігу. Дерева наповзають повільно, нікуди не поспішаючи. Стає все холодніше. Хмари, зрештою, дотягуються до його долини, закривають собою сонце. Враз стає сіро й похмуро. Але він уже дістається дерев і переможно стоїть на схилі, дивлячись на замерзле річкове русло внизу. Ріка! — радісно кричить сам собі, дійшов до ріки! Прекрасно, нервово сам собі відповідає, а тепер назад, додому. Та почекай, не погоджується із собою, спущусь до ріки — і потім назад. Не треба, заперечує собі, повертайся додому. Та ладно, не слухається себе, сказав: туди й назад.
І котиться схилом униз, дістається берега, порослого дрібним очеретом, вибігає на середину ріки. Переможно скидає руки догори — до свинцевого неба, з якого починає сипатись сніг. Є-є-є-є! — переможно скрикує й тут-таки провалюється під лід. За товстим шаром снігу навіть не помічає, що крига зовсім тонка, особливо посеред річища. Навіть перелякатись не встигає. Добре, що ріка виявляється мілкою та мулистою — тож він стоїть по пояс у крижаній воді — наляканий, безпорадний. І все враз розуміє: доки вибереться звідси, доки добереться додому — встигне стемніти. І чи дійде він, мокрий і замерзлий, по темних глибоких снігах — ще велике питання. І ось тут він починає панікувати.
Довго-довго, безкінечно довго бреде снігом, не відчуваючи ні рук, ні ніг, з останніх сил примушуючи себе не зупинятись, вибиратися з чергового замету, вибрідати на черговий пагорб, іти, іти, не зупинятись, лише не зупинятись. Озирається й бачить рівне сіре тло, що розгортається довкола, обступає його, не даючи жодного шансу на порятунок, і від цієї неохопної сірості йому стає так моторошно, що в нього звідкись з’являються нові сили, і він починає бігти, бігти й плакати, час від часу озираючись назад і нажахано помічаючи, як там, за спиною, на обрії, з’являються чорні крапки — одна, дві, три, чотири, п’ять — і починають рости, рухаючись у його бік. Він ще не може розрізнити, що це, але вже розуміє, ясно й прозоро: йому будь-що треба тікати, треба бігти подалі від цих крапок на сірому тлі, бо це рухається його смерть, і в жодному разі не можна дати їй себе наздогнати. Це все, що необхідно: не дати себе наздогнати, спробувати вирватись з цього сірого глибокого місива, дістатись додому, спробувати перехитрити власну смерть.
Потому, цілу ніч западаючи в жар і застуду, відчуваючи, як тіло горить і голова вибухає від тяжкості й змори, він проклинає все на світі, проклинає себе за легковажність, проклинає власну наївність, проклинає світ за оман-ливість. Проклинає й розуміє, що цей зимовий присмак загибелі, крижане дихання страху та небуття будуть супроводжувати його до самої смерті, яка цього разу промахнулась, проте навряд чи відмовилась від своїх прав, розуміє, що ні, смерть ні від чого не відмовилась, що вона вміє чекати й наздожене його саме такої пори — у глибоких снігах, під свинцевими небесами, поміж холодних річищ. Одного разу їй це обов’язково вдасться, варто йому буде розслабитись і забути про її присутність та образу. Тому все життя доведеться тепер ходити з цим страхом перед сніговою безвістю, перед крижаними пустотами. Але спочатку все одно треба вижити. Тому що мертві не бояться. Взагалі не бояться. Нічого. З цим він і засинає.
— Пашка, — говорить малий. — Прокидайся.
Паша різко підводиться. Малий дістає сірники, діловито розпалює лампу. Встиг узутися. Паша сонно поводить головою. Знаходить окуляри, що спали з носа, поки він спав, надіває їх.
— Де господар? — питає.
— Пішов, — відповідає малий.
— Як пішов? — підривається Паша. Здасть, панікує він. Точно здасть.
— Він у гараж пішов, — ніби читає його думки малий. -Машину прогріває. Відвезе нас на автовокзал. Збирайся.
І виходить надвір. Паша йде в сусідню кімнату, знаходить свій одяг, бере черевики. Куртка просохла, черевики теж більш-менш сухі. Одягається, шнурується, підхоплює рюкзак, виходить. У коридорі наштовхується на господиню. Та налякано притискається до стіни. Паша обережно проходить повз, відчуваючи запах господарського мила. Так, ніби вона їла його, це мило. Паша виходить, так і не попрощавшись.
Синій «жигуль», третя модель. Зогнилі крила, заліплені пластиліном. Згори пластилін покрито шаром фарби. Але все одно враження таке, що «жигуль» пластиліновий. Сидіння поруч із водієм немає: вочевидь, господар возить машиною якусь городину, тому одне крісло просто викинув. Паша з малим залізають на заднє сидіння. Господар натягнув гумові чоботи, одягнув бушлат. На Пашу не дивиться. Йде, прочиняє ворота, сідає за кермо. Довго порпається в кишенях, ніби відтягуючи від’їзд, потім усе ж таки рушає. Виїжджає за ворота, обережно втягується у вуличний туман. Паша сидить у нього за спиною, розглядає зморшки на шиї, сиве немите волосся, що вибивається з-під чорної шапки. Малий розвалився поруч, витягнув ноги вперед, аж до водія, з цікавістю розглядає, що там діється, за вікном. А за вікном не діється абсолютно нічого. Вулиця порожня й темна, і туман цю темряву лише підкреслює. Водій фари не вмикає, їде наосліп — повільно, але впевнено, дорогу, схоже, знає, вулицею рухається, мов коридором у власному домі. Навіть ями намагається оминати. Доїжджають до перехрестя, пригальмовують. Водій сторожко розглядає туман, аж принюхується до нього, тоді зважується й повертає ліворуч. Проїздить сотню метрів, пригальмовує, починає хреститись.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інтернат» автора Жадан Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „День третій“ на сторінці 14. Приємного читання.
TextBook