Розділ «День третій»

Паша ствердно киває.

— Шахту нашу знаєш? — показує військовий за вікно.

— Ну, — знову ствердно відповідає Паша.

— Так я там працював, — пояснює металевоголовий. -До війни, — уточнює. — Десять років, — додає. — Десять років тому приїхав сюди, — каже він, але звідки приїхав — не каже.

— Звідки приїхав? — питає його Паша.

Військовий у відповідь доброзичливо усміхається. Не чує. Або вдає, що не чує.

— Ясно, — каже на це Паша.

Ну а що іще на це скажеш?

— Ти вдома був? — питає Паша.

— Шо? — насторожено перепитує військовий.

— Вдома, кажу, був? Заходив до своїх? — питає Паша повільно.

Військовий завмирає. І погляд його застигає, наче розлите у форми олово. Не треба було про це питати, здогадується Паша.

— Да немає нікого вдома, — каже військовий. — Виїхали всі.

Куди виїхали — знову не каже. А Паша цього разу й не питає.

— Виїхали, да, — повторює металевоголовий. — А я в музеї був, зранку. Ти вчитель, да?

— Вчитель, — голосно погоджується Паша.

— Візьмеш це із собою, — говорить металевоголовий.

І лізе кудись під крісло, риється в залізі, знаходить підсумок від протигаза, дістає звідти ножа, соває його Паші, колодкою вперед, далі нишпорить у підсумку. Паша тримає в руках ніж, помічає на лезі згустки рудої крові й думає: що ж він ще дістане? А військовий дістає щось важке, загорнуте в газету з рекламними оголошеннями, і Паша розуміє, що це може бути будь-що: можливо, шматок динаміту, можливо, відрізана ось цим ножем печінка ворога — будь-що. Військовий, не поспішаючи, розгортає пакунок, шар за шаром, ніби зриває бинти із засохлої рани, і дістає звідти шматок вугілля, обліплений вогким ґрунтом.

— Знаєш, шо це? — кричить, соваючи шматок Паші під носа.

— Вугілля? — недовірливо запитує Паша.