Розділ «День третій»

— Візьму.

— Ну, спасибі, — полегшено видихає металевоголовий, ховає ножа кудись під крісло й витирає руки мокрим газетним папером. — Спасибі.

Виходять на повітря. Паша торкає малого за плече. Той допитливо підводить голову, мовляв, як там, поговорили?

— Поговорили, — пояснює Паша. — Поговорили.

Військовий підходить, мовчки тисне обом руки. Паша хоче щось сказати на прощання, але слів не знаходить, кидає камінь до рюкзака, кладе малому долоню на плече, підштовхує вперед. А вже коли відходять, військовий кричить їм у спину.

— У мене тітка в музеї працювала, — кричить. — Тепер ось не буде музею.

— Погано, — говорить Паша тихо.

— Погано? — несподівано розуміє його військовий.

— Погано, — не заперечує Паша.

— Далі буде гірше, — запевняє його військовий.

Піднімається назад у салон, сідає коло вікна, ховає голову в шубу. Спить, здогадується Паша. Або плаче.

Місяць розмащується небом, рухається в бік ночі, залишає за собою пустку й чорноту. Слід іти, згадує Паша, слід вибиратися додому. Пружина гостро вганяється в серце, жене вперед, нагадує йому про час, якого стає все менше. Вода в калюжах підмерзає, береться гострою кіркою. Малий прослизає під стіною, Паша просовується за ним, ідуть далі вулицею, поміж військових, яких стає все більше: чорні западини під очима, запалені очі, пересохлі роти і крик -різкий, голосний, незадоволений, — за допомогою якого вони пробують порозумітися. Під’їжджає новий транспорт, буси, побиті осколками, легковики, вимащені глиною, вантажівки з бойовими гаслами на бортах, все нові й нові бійці вилазять із кабін, зістрибують із кузовів, вибираються крізь розбиті вікна, все відчутнішим стає запах диму, запах поту й пороху, все важче стає пробиратись уперед, оминаючи застиглі постаті. Але Паша пробирається, наполегливо проштовхується, розуміючи, що малого добре було б погодувати, і варто було б залишити десь у теплі, і слід було б знайти якийсь транспорт і спробувати дістатись додому. Бо якщо він, Паша, може ще якийсь час штовхатись ось тут, на мокрому вітрі, під жовтим місяцем, то на скільки вистачить малого — ніхто не знає, і краще було б не ризикувати, не випробовувати долю. Адже якщо з малим, не дай боже, зараз знову щось почнеться, просто незрозуміло, куди бігти й кого кликати. Тому найкраще — вибратися звідси, знайти таксі, поїхати додому, забути це все і не згадувати. Можна все це забути? — запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі. Звісно, що так. Я про все забуду, переконує себе Паша, і малий теж забуде. Не треба йому всього цього пам’ятати, ні до чого йому цей запах сірки й сирого людського м’яса, не варто йому згадувати цей бруд під нігтями. Людина не має тримати в пам’яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити? Він усе забуде, з ним усе буде добре, він забуде про інтернат, про сирітство, про відчуття замкнутості, з яким прокидаєшся в чорному підвалі. Хай краще згадує щось хороше, щось, що не викликає ненависті й відчаю. Запах дому, або запах дерев на подвір’ї, або запах відлиги — січневої, тривалої, що пахне рікою. Він згадуватиме відлигу, запевняє себе Паша, обов’язково згадуватиме. Жодної крові, жодного металу. І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й упевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів, і тінь інтернату стоятиме за його спиною, хоч би де він був, хоч би в яких сонячних місцинах опинився. І їжа йому тепер усе життя відгонитиме інтернатською їдальнею, і сни його будуть повнитися сирітськими голосами, і жінки йому нагадуватимуть його подружок із бункера — нафарбованих і заплаканих, і нічого він із цим не зробить, і ніхто йому в цьому не допоможе. І єдине, що можна зробити, — дотягнути його зараз додому, викупати, напоїти солодким чаєм і покласти спати. Хай відсипається, хай спить, скільки зможе, скільки йому спатиметься, скільки його не полишатимуть сни. Завтра все буде інакше, завтра все буде, як завжди, буде, як раніше: розмірені дні, вдома, де кожен займається своїм, де все на своїх місцях, де немає нічого зайвого й нічого непотрібного. Ранки, наповнені хатніми клопотами, робота, до якої звикаєш, як до одягу: не тисне, не заважає, носиться, доки носиться. Тихі вечори, темні ночі. Стільки в усьому цьому, виявляється, втіхи, стільки тепла. Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив. Просто потрібно швидше повернутись додому, облишити нарешті це ходіння колами чужої біди, швидше додому, швидше. Паша прискорює крок і помічає, що військові теж пожвавлюються, зриваються з місця, біжать, обганяючи їх, щось сторожко вигукуючи в чорне повітря. Пашу враз охоплює паніка. Що таке, думає, що сталось, куди вони всі? І теж біжить слідом за всіма, намагаючись утримати малого за руку. Біжать мокрим знервованим натовпом, штовхають одні одних у спини, працюють ліктями, рухаються вперед, все нервовіше й нервовіше. І вибігають на площу, і наштовхуються на стіну з темних спин: далі бігти нікуди, площа забита народом. Лікарня, згадує Паша, міська лікарня — двоповерхова будівля з червоної цегли. Вікна побиті осколками й заліплені плівкою. Вікна горять у ніч, і здалеку лікарня схожа на лайнер, що повільно, не поспішаючи, йде на дно. Натовп хитається, мов очерет на вітрі, Паша пробує вибратися, але ззаду напирають ті, що підійшли пізніше, підтискають їх, підштовхують уперед. І тут збоку заїжджає «камаз», без лобового скла, з відкритим кузовом, і водій щось люто кричить, так люто, що натовп розходиться, подається назад, уступаючи дорогу. «Камаз» проповзає натовпом, ближче до лікарняного корпусу, натовп знову насуває, Пашу з малим виштовхують уперед, просто під машину. Із лікарні вибігають четверо з ношами та прориваються до кузова, відштовхують тих, хто стоїть ближче, ті штовхаються у відповідь, кричать, сваряться, але не розходяться, ніби чекають на щось важливе. Хтось опускає залізний борт — і тут виявляється, що машина вантажена пораненими, і скільки їх там — не порахуєш. Паша стоїть зовсім близько, розглядає впритул мокре гнуте залізо, воду всуміш із кров’ю, розглядає черевики, якраз на рівні очей, чорні підошви, підбиті залізом, просто на металевій долівці, на холодному металі. Хтось застрибує нагору, приймай, кричить, приймай, блядь, не спи! — і Паша розуміє, що кричать саме йому.

— Шо? — питає. — Шо таке?

— Тримай його! — кричать йому згори. — Блядь, тримай його.

— Як?! — панікує Паша.

— За ноги, блядь! — кричать йому.

Паша різко скидає рюкзак, передає малому.

— Чекай мене тут! Зрозумів? Чекай!

Малий киває головою, мовляв, давай, не хвилюйся, я тут. Паша підхоплює того, що лежить ближче до нього, тягне за берці.

— Куда?! — чує згори. — Куда, блядь! Не цього! Іншого! Бери іншого! Живого!