Розділ «День другий»

— Їсти хочеться, — штовхає Пашу малий.

Виявляється, теж не спить, чекає.

— Консерви будеш? — питає Паша.

— Не треба, — заперечує малий. — Знову весь у крові будеш.

— Ну зараз, посидь тут, — Паша встає, озирається довкола, бреде в зал очікування.

У залі печально, як у трюмі з невільниками. Всі розуміють, що разом не врятуються, проте кожен сподівається врятуватися сам. Пашу звіддалік помічають патрульні, розвертаються, швидко йдуть на вихід. Ну й добре, дивиться Паша їм услід і піднімається сходами на другий поверх. Переступає чиєсь тіло, чіпляється об торбу, тіло зі сну важко сполохується, прокидається, ніби спливає з річкового дна, на якусь мить погляд затримується на Паші, потому знову розфокусовується, гасне, йде на дно. В кутку на другому поверсі Паша бачить вивіску «Буфет». Проте не може знайти вхід: забарикадовані вікна, рекламний щит, складене на купу будівельне риштування, сонні жінки на підлозі. Все зачинене, все мертве. Він уже розвертається, аби повернутись, коли чує позаду кроки й веселі голоси: жінка в короткому пуховику, в чоботах на високих підборах, із торбою в руці. За нею двоє військових, але без зброї. Штабісти якісь, думає Паша. Йдуть, перегукуючись і мало зважаючи на сонний народ. Перший штабіст відтягує вбік рекламний щит, за ним двері, штовхає їх, вони зі скрипом прочиняються. Другий штабіст легко підштовхує жінку, та виклично посміюється, не опирається, зникає всередині. Штабісти бадьоро перезираються, теж зникають всередині. Двері зі скрипом причиняються. В буфеті має щось бути, думає Паша, хоча б чіпси якісь. Або шоколад. Треба просто запитати. Підходить, обережно штовхає двері, зазирає в темряву. Просторий порожній зал, кілька столів, на них стільці, ніжками догори. На вікнах — навскісні смуги паперу, щоб скло витримало вибухову хвилю, в кутку — бар, за ним теж порожньо.

— Ей, — кличе Паша. Йому не відповідають.

Проходить до бару, піднімає дошку, опиняється за прилавком. Коридор веде в глибину, до сусідньої кімнати. Паша зазирає й туди. В коридорі темно. Дістає свій мо-більник, що майже розрядився, присвічує. Кілька стільців, календар на стіні за минулий рік, гора брудного посуду. В кінці коридору прочинені двері. Паша просувається туди. Але бачить на стільці пуховик. І світлий жіночий светр. І ще щось із білизни. І чує там, далі за дверима, голоси — крикливі, похапливі.

— Анна, — кричить хтось, — Ань, ну що ти?

Паша вимикає мобільник, навпомацки виходить із коридору. Проходить залом, спускається вниз, знаходить малого.

— Ну шо? — питає той.

— Давай спати, — просить Паша.

Малий уважно на нього дивиться, погоджується.

Але валізи, звідки валізи? І не було в них ніколи жодних валіз. Батьки, коли були молодші, нікуди не їздили, ніде не відпочивали. Паша пригадує хіба що одне літо, на початку дев’яностих, він школяр, сестра ходить із ним до одного класу, у батьків літня відпустка, точніше, не так: у батьків зникає робота, вона нічого не дає, хоча вони далі зранку ходять на станцію, як прокляті, як заведені. Станція порожня, колії швидко заростають травою. Країна стрімко змінилась, а ось вони всі — її громадяни, мешканці окремо взятого залізничного вузла — змінитися не змогли, не було в них закладено таких механізмів. Так і ходили на роботу, за яку не платили. Просто тому, що все життя звикли ходити. Встаєш щоранку і, мов галерник, сунеш у депо. А депо стоїть, як пограбований піратами вітрильник: самі стіни та партійні гасла на них. І робітники стоять під цими гаслами, і раді були б виконувати й перевиконувати, йти назустріч і брати зобов’язання, тільки ось нікому їхні зобов’язання тепер не потрібні, і назустріч їм ніхто не піде найближчим часом, і лише голуби, яких раптом стало так багато, літають дружними зграями від станції до міста, від комбінату до посьолка, у пошуках щастя й дармової жрачки. А влітку якось так стається, що мама отримує путівку в санаторій, який знаходиться в сусідньому містечку, в сосновому лісі, коло річки, і це все має просто нереальний вигляд: вони вже давно нічого не отримують, хоча далі на щось сподіваються. Оскільки звикли саме так — горбатитись і щось за це отримувати. Але останніми роками не отримували нічого, хоча далі готові були горбатитись, і це ламало всі усталені уявлення про те, як має бути, якими мають бути основи справедливого життя. Ага, і ось ця путівка, і вони спочатку збираються цілою родиною, і Паша якось по-дорослому тішиться й готується — ось, думає, він уже дорослий, скільки йому? Як малому тепер, років тринадцять. І він має збирати свої речі. І, звісно, жодної валізи в них немає, є лише якісь потягані торби, з якими старий ходить на базар. Паші дають саме таку торбу й кажуть, аби він подумав, що йому знадобиться на відпочинку, аби нічого не забув, аби поводився, як дорослий. Паша довго перекладає речі, переносить їх із шафи, з батьківської кімнати, в їхню дитячу, кладе на ліжко, перебирає. Він буде там займатися спортом, йому потрібен спортивний одяг. Але він буде також ходити лісом, тож йому потрібне щось зручне й практичне. Але й теплий светр йому теж варто не забути. І він усе це старанно пакує, докидає туди шкарпеток і футболок, кладе улюблені детективи. Потім, соромлячись, пхає на сам низ, під шкарпетки й светри, сонцезахисні окуляри — старі, батькові. Знайшов у столі, старий їх давно не носить, Паша теж соромиться, але про всяк випадок ховає до торби. А вже потому, задоволений собою, зібраний і задоволений, виходить на кухню, сідає за стіл. Сидить, поважно слухаючи розмови старших. А розмови точаться печальні: грошей у родині немає, за що їхати на відпочинок — невідомо. Сусіднє місто, звісно, не південний берег, а така сама діра, як і їхня станція, але навіть там треба буде доплачувати за дітей, за харчування, за нічліг. А з чого доплачувати? — питає мама. З чого? Не поїду, говорить вона рішуче, не поїду, нічого мені там робити. А тато, оскільки любить її, переконує, що ні, у жодному разі, ти маєш поїхати, тобі це потрібно, для здоров’я потрібно. Паша нічого не розуміє про здоров’я, він навіть не думає про це, зі здоров’ям не може бути жодних проблем, просто не може, зі здоров’ям усе має бути гаразд. Він цього не розуміє. Натомість він розуміє, який у нього прекрасний старий, як він закоханий у свою дружину, себто в його маму, як це по-дорослому. Паша це чудово розуміє, оскільки й сам поводиться, як дорослий, що тут пояснювати. І ось він сидить, і захоплюється своєю дорослістю, і дорослістю свого старого. І його розчулює мамина безпорадність, її невміння впоратись із негараздами. І він навіть не розуміє, що вони нікуди не поїдуть, що доведеться їм із сестрою та старим лишитись удома, доглядати за городом, економити на морозиві. Що мама поїде сама, буде жити в санаторії, у кімнаті з якоюсь тіткою з бухгалтерії, зриватись кожні дві години до телефона, аби переконатись, що вони не голодні. Він ще цього не розуміє, але ось батьки ще раз збирають їх на кухні, тато сідає до столу, сестра жваво про щось лопоче, не замовкаючи, не зупиняючись. І тоді мама починає говорити, що ось так склалося, що поїздка скасовується, і що їм весело буде й без неї, утрьох. Вона ще навіть не закінчує, і Паша до кінця ще не усвідомлює, про що вона говорить, а сестра інтуїтивно, по-дитячому, відчуваючи, що її позбавляють чогось дуже приємного й важливого, вже починає нити — голосно й не стримуючись. Старий її навіть не втішає, такий безнадійний розпач у її скигленні, старий аж сам стирає скупу сльозу, ледь помітним рухом. Втім, Паша все помічає, все раптом розуміє, і теж починає нити, усвідомивши нарешті, що нічого не буде: ні занять спортом, ні лісових прогулянок, нічого. І що вся його дорослість виявилась ніким не затребуваною, нікому не потрібною, що все це смішно й безнадійно, за нього знову все вирішили, йому знову вказали його місце, і марно далі бодай на щось сподіватись. А мама, розгубившись, раптом шаленіє і починає кричати на старого, мовляв, це ти в усьому винен, це все через тебе, це все ти. А мала ниє ще голосніше, оскільки старого їй теж шкода. Але й себе шкода так само, тож і ниє вона за себе й за нього. І Паша теж ниє за себе й за нього — за свого старого, який так і не зумів нічого зробити, не зумів зарадити їхнім плачам, як потім не зумів зарадити маминій хворобі, маминій смерті.

Торба його так і простояла нерозібраною до осені.

Дні о цій порі такі короткі, а світла так мало, що після того, як стемніє, довго звикаєш до темряви, не вірячи, що на сьогодні все — світла не буде, будуть сутінки. Паша взимку завжди губиться: йому не вистачає дня, вечорами не може знайти собі місця, плутається в годинах, плутається в бажаннях. Ніби час спати, а він ось сидить, притулившись до стіни, западає в сон, з якого його весь час щось виштовхує назовні, мовби там є якісь наглядачі, обов’язок яких — не дати йому розслабитись, не дати забутись. Укотре прокидається від чийогось стогону. Підводить голову — коротко стрижена, привалившись до клунків, щось говорить уві сні. Паша ловить окремі слова, щось про змінне взуття, про бахіли, про розпорядок дня. Так, погоджується, розпорядок дня. Котра це година? Скільки ще чекати до ранку? Дві доби він зависає у вогкому повітрі, не маючи куди йти й боячись зупинитись. Ще й малий на його совісті. Добре, що встигли вискочити з інтернату. Якщо все складеться, завтра будемо вдома. І хай малий лишається з нами. Думаю, Ніна буде не проти. До речі, треба буде її знайти, коли все це закінчиться. І фізрука теж, думає Паша й тут-таки згадує все: розстріляне пальто, чувака з коробкою макаронів, голоси біля колодязя. Згадує натовп біля під’їзду, військових, темряву, розбиту лавку, розірвану шубу. Шо з Вірою, до речі? — думає він. Треба було хоч номер телефону записати. Шо з нею могло статись? Дісталась вона додому чи далі сидить десь у підвалі? У підвалі, який він так і не зміг знайти. Коли все закінчиться, обов’язково її знайду, обов’язково. Бізнес-центр, масажний салон, туристична фірма. У разі чого — розшукаю через її подружок. Через подружок, повторює він, точно — через подружок. Паша повертається до малого. Той безтурботно спить. Поруч із ним на підлозі лежить битка, ніби дитяча іграшка. Тоді Паша обережно підводиться, щоб нікого не розбудити, поправляє окуляри, виходить у зал очікування, пробирається на другий поверх.

Двері до буфету напіввідчинені. Паша прослизає всередину. Підсвічує собі, проходить за барну стійку, опиняється в коридорчику, зупиняється перед дверима. Вагається якусь мить, потому обережно стукає. За дверима тиша, відтак чути якесь шарудіння, тріск диванних пружин.

— Хто? — питає сухий голос.

Вона, здогадується Паша й прочиняє двері.

У кутку невеличка кухня: мийка, мікрохвильова, ножі на столі, розсипаний підлогою цукор. На стіні — полички зі спеціями та різним кухонним начинням. Олія, оцет, кетчупи. Алкоголю немає. Під стіною — канапа, ось на ній вона й спить. Щойно Паша зайшов, підскочила, ввімкнула невеликий ліхтарик. Паша спочатку затуляється від світла рукою, проте вирішує не ховатись — дивиться, розглядає. Рожеве волосся, сплутане зі сну, мов дроти, теплий светр. Схоже, спала на канапі, накрившись пуховиком і якоюсь скатертиною. Швидко поправляє коротку спідницю, але Паша встигає помітити: чорні колготи, а ще сірий светр, обличчя без косметики втомлене й беззахисне. Погляд насторожений, проте страху немає — не зовсім розуміє, хто це такий, проте бачить, що боятися немає чого: підсліпуватий погляд з-під окулярів, борода, кров на рукаві куртки, черевики в глині. Виглядає Паша потягано й дещо недоречно. Розбудив — напевно недоречно.