— З племінником, — говорить Паша. — Забрав його з інтернату. — Говорить вагомо, як зазвичай говорять про щось серйозне, важливе. Говорить і чекає на реакцію.
— З інтернату? — пожвавлюється Аня. — Біля окружної?
— Ну.
— Це ж мій інтернат, — говорить вона. — Ти там коли був?
— Увечері сьогодні, — говорить Паша неохоче.
— Як там?
— Нормально, — говорить Паша.
Відводить очі. Але вона не помічає.
— Ніна працює?
— Знаєш її? — дивується Паша.
— Із семи років, — ствердно киває головою Аня. — Ми з одного інтернату. Тільки вона в педагогічний поступила, а я в турфірму.
Тішиться, навіть скатертину відкидає. Шукає натомість пуховик, накидає на плечі. І говорить зовсім інакше, без лінивого роздратування, просто, довірливо.
— Її, — розповідає, — у класі не любили. І я теж її не любила, — зізнається Аня з усмішкою. — І вихователі не любили. Ну, вони нікого не любили, — уточнює вона. -А її особливо. Вона завжди була проти всіх. Паршива звичка.
— Точно, — погоджується Паша.
— Ось ти не такий, правда? — говорить вона з тією-таки усмішкою, і Паша радо киває головою у відповідь.
— Ти з усіма погоджуєшся, правда? — вона далі усміхається, хоча Паша вже не певен, що йому це подобається. — А всім насправді все одно, погоджуєшся ти з ними чи ні. Ага? Ну і ось, — втрачає вона інтерес до Паші, — одного разу комусь із наших батьки подарували спортивне взуття. Кросівки. Дешеві, китайські, але нові. Ти уявляєш, що таке нові кросівки? — Паша хоче відповісти, але вона перебиває: — Да нічого ти не знаєш. Ну і зранку прокидаємось, і хтось ці йобані кросівки зеленкою залив. Серйозно. Ну й почали говорити, що це вона. Пішли до директорки, сказали їй. Директорка повірила. Да всі повірили, що там, -Аня автоматично шарить кишенями, шукаючи сигарети, хвилюється, нервує, потім згадує, що сигарет немає. — Ну і я за неї заступилась. Проблем було.
— А звідки знаєш, шо це не вона? — скептично питає Паша.
— А я з нею в одній кімнаті жила, — відповідає Аня. -І точно знаю, що вона тієї ночі нікуди не виходила. Але мені ніхто не повірив. Знаєш, які вони в інтернаті? Всіх загризти готові. Тим більше — за кросівки.
— Ну заступилась — і шо?
— Ну шо? — не розуміє вона. — Заступилась і заступилась. Потім пошкодувала, звісно.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інтернат» автора Жадан Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „День другий“ на сторінці 35. Приємного читання.
TextBook