Розділ «День другий»

— Я піду, — Паша важко підводиться, ховаючись у тінь. — Мені б малому щось поїсти знайти, — просить він.

— Ну, шукай, — вона втрачає до нього рештки інтересу, накривається пуховиком, скатертиною, вимикає ліхтарик, відвертається до стіни.

Паша в темряві підходить до полиць, навпомацки відчиняє шафку, починає уважно вивчати, що там, усередині, так, наче не вірить очам і потребує власноруч усього цього торкнутись, відчути на дотик. Бляшані банки, пластикові коробки, наповнений крупами посуд. Пакети з цукром і макаронами. І несподівано — шоколад! Саме так, шоколад. Паша безпомилково впізнає пласку плитку, що лежить під якоюсь консервацією. Обережно її дістає, запихає до кишені, виходить.

Малий спить по-дитячому глибоко: ввіткнувся головою в рукав, зіщулився, мов щеня, гріється власним теплом. Очевидно, бачить сни. Може, навіть щось приємне, чому ні. Паша стоїть над ним, не зважується розбудити. За спиною в нього уві сні заговорює тітка на клунках. Ніби попереджає. Паша здригається, обережно соває шоколадку малому в рукав. Повертається в зал. Дочекатися ранку, нагадує сам собі, дочекатись і виїхати звідси. Завтра будемо вдома. Все буде добре. Все вийде. Сотні сонних жіночих тіл, теплий одяг, зимове взуття, діти на руках, домашнє начиння на санчатах, торби й картонні коробки. Хтось шепочеться в кутку, хтось накривається ковдрою. Темно, лише знадвору б’ють потужні фари вантажівки, вихоплюючи із сутінків світло-сині жіночі обличчя. Загалом, усе це нагадує театр перед початком вистави: світло вже вимкнули, всі заспокоїлись, хоча хтось іще намагається договорити, дошепотіти про найголовніше. Але все одно чогось не вистачає. Дійових осіб, здогадується Паша. Але ось-ось з’являться. Точно з’являться — куди ж без них? Початок другої. Ще кілька годин. З’явиться автобус. Усе буде добре. Стрілянина змістилась на північ, у бік станції, довкола вокзалу тихо, але ніхто не виходить. Ніхто не вірить, що все закінчилось. Думають, пастка. Думають, що там, за вокзальними дверима, на них і далі чекає щось страшне. Тому краще пересидіти тут, за міцними вокзальними стінами. Туляться одне до одного, як тварини в ковчезі. Самі себе заспокоюють. Самі собі не вірять. Паша помічає в іншому кінці, при дверях, патрульних, які його нині вже перевіряли. Вони теж помітили його, стоять, уважно слідкують за кожним його рухом. Ось один щось шепоче на вухо іншому, той киває головою на знак згоди. Краще я піду, вирішує Паша, краще не чекати, доки вони зважаться й підійдуть. Повільно, не роблячи різких рухів, розвертається. Уважно розглядає розклад руху на стіні, мовби справді розраховує виїхати звідси першим ранковим. Поважно киває, робить вигляд, що запам’ятовує, поправляє окуляри, щоб краще було видно. Потому тихо, крок за кроком, суне на вихід, лишаючи патрульних ні з чим. А коли залишається кілька кроків, не помічає під ногами сонну пасажирку, що лежить на вовняному кожусі, поставивши коло себе два металевих відра: одне з яблуками, друге — із золотистою цибулею. Не помічає, чіпляє ногою відро, воно легко перевертається, підчеплене його черевиком, і котиться лунко кам’яною долівкою, ніби хто б’є у дзвін, сповіщаючи всіх про пожежу чи про наближення ворожого війська. І цей подзвін відбивається від високих вікон і холодної стелі, і всі нажахано підриваються, виринають зі свого неспокійного сну, висовують перелякані голови зі своїх сновидінь, намагаючись розгледіти в сутінках, що за ґвалт, що за гуркіт, куди бігти? Діти відразу ж починають нити. Жінки здіймають крик, ще не розуміючи, що відбувається, проте привертаючи про всяк випадок до себе увагу. Яблука закочуються між чужих речей, розчавлюються чиїмись підошвами, зникають назавжди між наляканих жіночих тіл. Усі дивляться на Пашу, як на демона, що з’явився з темряви й порушив загальну тишу, розірвав її жахливим дзвоном і гуркотом, приніс їм якусь звістку. Паша стоїть і відчуває, що всі дивляться саме на нього, чекають, що він скаже, про що важливе повідомить. Діти лякаються його великої темної постаті, жінок він теж напружує. Але ніхто не наважується запитати, хто він, звідки, з чим сюди прийшов. Паша думає вже щось вигадати й тут бачить, що патрульні йдуть просто до нього -впевнено, не поспішаючи, розуміючи, що тікати йому нікуди, що він цілком у їхніх руках. Тоді Паша нахиляється, підхоплює кілька яблук, соває їх у жменю пасажирці, яка так нічого й не зрозуміла: сидить, дивиться на нього, як на природну аномалію. Потому ще раз поправляє окуляри та зникає в коридорі. Патруль зупиняється. Думають: іти слідом, знайти його, розстріляти за колонами чи хай живе? Хай живе, думають. І Паша живе.

Так, мов у березні. Неспокійно й тривожно. І дихати боляче від розуміння того, що все може бути, все може статися. Що ось варто від’їхати звідси за найближчий семафор — і почнеться нове життя, зовсім не подібне до того, яким він живе, до якого він звик. Хоча він завжди любив свою станцію, суху зелень літа, темну від мастила траву, запасні колії, що губляться між цупкими стеблами. Любив голоси станції, її запах. Небо над господарськими приміщеннями. Вагони, схожі на будинки, мешканці яких не можуть знайти собі місця, перебираються з одного на інше, випробовують долю. Осінь він теж любив. Осінь на станції була строгою та серйозною. Восени всі зустрічалися після довгих літніх місяців, після пилу та сонця, і помітно було, як усі виросли за літо, як змінились. Потому з довколишніх городів і дачних ділянок, із подвір’їв та скверів тягло димами: палили спочатку бур’ян, за ним листя, що осипалося з високих дерев. Повітря холонуло й гірчило, діставався зимовий одяг, починались дощі, ґрунт намокав, пересуватися ставало важко. Та й не було тут куди пересуватися. Натомість зима знову робила життя на станції веселим і сонячним: рови за складами й доріжки вздовж річки засипало снігом, сама річка перемерзала, холодна течія рухалась під сірою кригою повільно, мов кров уві сні. Зранку прикочувались локомотиви — вкриті снігом та інеєм, після нічних перегонів, пробившись крізь тумани й замети, втомлені, проте неспинні, готові далі тягнути безкінечні валки вагонів. Сонце стояло над дахами й коліями, колійники весело сварились, вони, школярі, тікали з уроків, перебирались насипом, виходили на пагорби, що тяглись уздовж замерзлого річища. Сонце зависало в найвищій точці неба, взимку його постійно не вистачало, потрібно було полювати за ним, виловлювати з морозяного простору. Час від часу зі снігів вивалювався черговий потяг, рвався натруджено за обрій, лишаючи по собі золоті вихори інею, поєднуючи відоме з невідомим.

Але навесні все так чи інакше змінювалось. Повітря ставало іншим. Воно зрушувало з місця, перемішувалось над станцією, і в загуслому, застояному просторі раз по раз протікали струмені чогось невідомого, чогось такого, що кидало тебе вперед, примушувало серце битися частіше. Вечірні ліхтарі горіли відчайдушно й розпечено, з ріки підіймався туман, локомотиви в темряві рухались обережно, як пси. У березні він завжди втрачав спокій, у березні хотілося вибратися звідси, поскидати речі до торби й рушити першим вечірнім у невідомому напрямку — зникнути в зелених сутінках, розчинитись, рухаючись за сонячними потоками. Навесні вечорами їх усіх тягнуло на станцію, до її подорожніх запахів і транзитних світел. Галаслива підліткова компанія отиралась під вокзальними стінами, різко реагуючи на зауваження дорослих, непокірно виставляючи молоді стрижені голови назустріч усім вітрам і протягам. Беззмістовні розмови, безтямний сміх, нічим не мотивоване щастя — саме так і має все бути навесні, коли тобі чотирнадцять, саме так усе й було.

І не було нічого поза тим. Ні прапорів над станцією, ні злості в балачках дорослих, ні кордонів, ні розмитих часом портретів на дошці пошани. Ні порожніх прилавків у холодних крамницях, ні темних облич у чорних телевізорах, ні брехливої преси, ні паскудної ранкової жрачки, якою мусила перебиватись родина. Було лише свіже, як вода вранці, повітря березня, повітря, що відігрівалось по зимі й складалося із солодкої віри в те, що все лише починається, що далі буде лише краще, чим далі — тим краще, та й нині, тепер, ось тут, у запльованому сквері, серед чорних снігів, у чорноті, наповненій пташиним криком і сигналами локомотивів, — тут теж усе добре, все неймовірно добре, все так, як треба, аби відчувати в повітрі струмені щастя, що змішуються зі струменями голоду.

Світ простий і зрозумілий. Його рівно стільки, скільки ти зможеш відчути й охопити своєю пам’яттю. Він має чіткі обриси й міцні кордони. Кордони ці пролягають зовсім поруч — за ближчим рядом холодних дерев. Там, далі, за цими видимими кордонами, починається щось інше -щось цілком чуже, незрозуміле й тому малоцікаве: невідомі тобі люди, недотичні до тебе обставини, непроясне-на для тебе країна. Тут натомість — усе на своєму місці, все можна пізнати на дотик, усе відчитується за голосом. Дім, наповнений тисячею предметів, місткий і вивчений напам’ять, до останнього ґудзика в горішній шухляді. Родина, до якої звик так, як звикають до власного тіла. Батьки — ще живі й здорові, від яких усе більше віддаляєшся, які все менше тебе розуміють, хоча це жодною мірою тебе не турбує: достатньо того, що вони просто десь є, десь поруч, оберігають тисячу звичних тобі з дитинства предметів, долучаються до тисячі відомих тобі з дитинства голосів, тому хай віддаляються, хай не розуміють — у цьому світі їм усе одно знайдеться місце, вистачить часу, аби все владнати, вистачить простору, аби не заважати один одному. Вистачить місця для школи — з її мертвотним духом підігрітої їжі, з лункими вечірніми коридорами, з близькістю й відчуженістю. Вистачить місця для друзів і знайомих, для необов’язкових розмов, нетривалого захоплення, неусвідомленого страху. Для ворогів теж місця вистачить, для образ, для ганьби, для останніх підліткових сліз у подушку, які ніхто не побачить, але які ти сам ніколи не забудеш. Усьому стане місця, оскільки все так і створювалось. Усе поміститься, ніщо не буде зайвим. Головне — не виходь поза кордони, тримайся цього ламкого березневого світла, що так швидко завершується, зазирай у станційні вікна, ніби в акваріуми з монстрами, бери від життя лише те, що готували спеціально для тебе.

Виростала сестра, дорослішали однолітки, відходила в минуле школа, вперше слід було залишати цей світ на довше, вибиратися з нього — до міста, на навчання. І цей вихід поза межі власного кокона, поза межі зрозумілого виявився першою катастрофою, травмою, яка потім супроводжуватиме його протягом довгого часу. Адже змінювалась не просто адреса, не просто обставини — змінювались уявлення про світ, про його межі та можливості. Раптом виявилося, що світ набагато більший, аніж ти собі вигадав, і набагато небезпечніший. Раптом виявилося, що він складається з безлічі невідомих і незрозумілих тобі об’єктів, що мова його складається з тисячі невідомих тобі слів, і ось прямо тепер необхідно всі ці слова вчити, вчити й вживати, інакше не виживеш, не повернешся звідси додому. Вийнятий зі своєї шкаралущі, вимотаний із кокона, він стоїть посеред порожньої й чужої йому країни і не може зрозуміти, як бути далі, як вистояти проти цього невидимого тиску, яким його вичавлює з реальності. Шок і розпач охоплюють його, найбільше йому тепер хочеться повернутися років на десять назад, у свій старий одяг, до своїх дитячих речей, до своїх схованок. Ну, але в сімнадцять страх минає сам собою, ти долаєш його природним бажанням вижити, вигризти свій шмат справедливості. Він звикає поступово до великого міста, до чужих людей, до нових обставин. Єдине що: за першої-ліпшої нагоди, щойно з’являється можливість — тікає додому, добирається перекладними, ніби холодна пружина виштовхує його з нового життя — назад у його кокон, назад до його зони спокою. Приїжджає, зачиняється у своїй кімнаті, нікому нічого не говорячи, ігноруючи батьків, не помічаючи сестри. Так, наче молодий кенгуру, підрісши, намагається забитись назад до маминої кишені, проте елементарно не може там поміститися, що, ясна річ, вносить певну напругу в родинні стосунки.

На вихідних усе було, як раніше: ті самі дерева на обрії, те саме небо над дахами, той самий запах минулого. Ось тільки шкаралущу було безнадійно розламано, світ було розламано, і скласти його докупи було просто неможливо.

Відмучившись п’ять років, він повернувся назад, на станцію. Почав викладати в школі. Певний час не сприймав запаху зі шкільної їдальні. Потім погодився, що це відтепер буде його запах — запах пересмаженого й гіркого, запах байдужості й відстороненості, запах чужого життя, яке намагаєшся видавати за своє. Світ знову стиснувся до звичних розмірів, двері за ним зачинилися, він знову був у безпеці. Не визирати назовні, не заговорювати з незнайомими, знати місцерозташування всіх необхідних тобі речей і предметів. Солодкий запах газу на ранковій кухні, шурхіт дощу за вікном, ніби віддалена робота океану: в березні він щоразу відчував цей дивний протяг, так, мовби пружина впиралася йому в серце. Поруч був зовсім інший, чужий світ, настільки прекрасний, наскільки й небезпечний, і ось ця невідворотна його присутність зовсім поруч, за рогом, за обрієм, позбавляла спокою та рівноваги. Тоді Паша виходив на ґанок, сходив у сад і слухав, як над деревами йде дощ, як він обступає, обвалюється, як чіпляється за тонкі яблуневі гілки, падає йому під ноги — так, як може падати лише в березні.

Паша стоїть на чорному пероні й зауважує, що дощ, почавшись із ночі, не думає припинятися: виливається на місто, навскісно б’є по металевих товарняках, по розбитих цистернах. Паша накидає на голову капюшон і ступає під дашок, притискається до вокзальної стіни. Друга ночі, до вокзалу повертатись не хочеться, але дощ стає все настирливішим, він починається десь за проспектом і тягнеться на північ, у бік Пашиної станції, виливаючись із вистудженого нічного неба. Добре, що можна перечекати тут до ранку, думає Паша, ловлячи губами крижані краплі, куди б ми зараз пішли? Нікуди тепер не підеш, сиди чекай, сподівайся, що тебе не затопить, що вдасться вціліти. І що далі?

Двері вокзалу зі скрипом прочиняються, на вулицю вичавлюється пасажир. Саме вичавлюється, як зубна паста з тюбика: спочатку пакети, потім кашкет, затим притримує ногою двері, витискається весь, опиняється на вулиці, щулиться від дощу, зауважує Пашу, бреде до нього. Старий офіцерський кашкет із відірваною кокардою, темна шинель залізничника, точніше — залізничниці, з жіночого плеча, у руках — пакети із супермаркету, в пакетах, наскільки можна зрозуміти, так само пакети, купа порожніх пакетів, змотаних і перекручених, мов кишки. І на ногах у нього, на чорних від пилу кросівках, теж намотані прозорі пакети, ніби лікарняні бахіли. Чорні нігті, чорні зуби, тягуча посмішка. І глибокі зморшки на веселому обличчі. Ага, і ще борода. Як у Карла Маркса. І волосся лізе з нього, лежить на плечах, осипається, мов глиця з ялинки, що простояла в теплій кімнаті до весни. Ставить на землю пакети з пакетами, дістає з кишені недопалок, затискає його своїми чорними зубами та пхається лицем просто до Паші:

— Ей, служивий, — кричить, — вогню дай.

— Не курю, — зверхньо відповідає Паша й аж втискається в стіну. Треба йти, думає, все, треба йти.

Але старого таким не проймеш. Він уже обставляється своїми пакетами з пакетами, дощ холодно світиться в його бороді, як роса в серпневих травах. Спрямовує на Пашу свого чорного нігтя й радісно повторює:

— Дай, служивий!

І так упевнено він це говорить, що Паша мимоволі тягнеться до кишені й знаходить там відібрану в малого запальничку. Старий далі тягнеться до нього писком, ніби цілуватись хоче. Паша схиляється, ловить мертвотний запах гнилизни й старості, підносить долоні, прикриваючи запальничку. Короткий спалах вогню на мить вихоплює з нічного тла пошерхлі губи, і набряклу, як у небіжчика, шкіру, та безумне жовте око, що дивиться на нього з-під опущеної брови. Але вже за мить вогонь гасне на вітрі. Старий, втім, устигає глибоко затягнутись, мовби втягує в себе все довколишнє тепло. Затримує дихання, важко видихає, потому знову спрямовує на Пашу свого чорного нігтя.

— Шо, — сміється, — навалюють наші?

— Навалюють, — відповідає Паша неуважно, не знаючи, як відчепитись від цього божевільного з його пакетами.