Розділ «День другий»

— Ну й що? — не розуміє вона. — Я тут таких бачила. В одного півголови не було, серйозно. Десь до війни в аварію потрапив. А все одно до нас приходив. Ну — в туристичну фірму.

— І як він? — не вірить Паша.

— Що — як? — знову не розуміє вона.

— Без голови — як йому?

— А, ти про це. Ну, він же не у футбол до нас грати приходив. Для чого йому голова? Шкода його було.

— Чому шкода?

— Красивий був, — пояснює Аня. — Ну, до аварії. А тепер як термінатор ходить.

Аня пожвавлюється, мов дитина, яку батьки довго заговорювали, відволікали, звертали її увагу на інше, і ось вона якоїсь миті справді забуває про біль та лікарів і згадує, скільки всього смачного на неї чекає, коли вона звідси вийде. Якщо вийде. Паша раптом ловить себе на думці, що вони всі тут говорять так, ніби до цього не розмовляли по кілька місяців: швидко й нерозбірливо, намагаються висповідатись, нічого не хочуть забирати із собою. Говорять стільки всього зайвого, неважливого, на підвищених тонах, повчають, звинувачують, виправдовуються. Кинуті, зневажені, забуті. Ображені. Ага, думає Паша, аякже, ображені. Кинуті. Нікого, думає він. Нікого не шкода. Нікого.

— Шкода? — питає Паша. — Тобі їх тут усіх шкода, так? Ти з усіма готова спати.

— Ну а що? — не розуміє вона.

— Та нічого, — відповідає Паша. — Нікого не шкода. Нікого. А ти спи, з ким хочеш.

Аня напружується, помітивши, як у нього змінився голос, підтягує до горла скатертину, вичікує, потім говорить:

— Слухай, — каже, — вчитель, а ти знаєш, що всі професії почесні?

— Угу, — гмикає Паша, — і суспільно корисні.

— Ну а що, з того, що ти робиш, є якась користь?

— Є, — відповідає Паша, — знати мову — це корисно.

— Да ти сам цією мовою не розмовляєш, — шипить вона, і Паша теж зауважує, що голос у неї змінився, став по-зміїному загрозливим. Він не встигає здивуватись, а вона продовжує: — Я хоча б голову нікому не морочу -роблю, що роблю.

— Не злись, — пропонує Паша.

— Чьо це — не злись? — злиться вона. — Приходить якийсь хуй, говорить, чим мені займатись. Не шкода йому. А мені ось шкода. І дітей шкода, яких ти вчиш.

— З дітьми все нормально, — Паша починає нервувати.