Розділ «День другий»

— Та ясно, — відмахується Аня. — Їх тобі теж не шкода?

Паша мовчить. Вона дивиться на нього, чекає, що він скаже, але він не каже нічого, тож і вона вважає за краще перевести розмову на щось інше.

— Ти й дітей, підозрюю, не любиш, — говорить.

— Чого це? — ображається Паша.

— По очах бачу, — каже Аня. — І своїх дітей у тебе теж немає.

— Ну, я взагалі тут із малим, — далі ображається Паша.

— З яким малим? — не розуміє вона.

— З племінником, — говорить Паша. — Забрав його з інтернату. — Говорить вагомо, як зазвичай говорять про щось серйозне, важливе. Говорить і чекає на реакцію.

— З інтернату? — пожвавлюється Аня. — Біля окружної?

— Ну.

— Це ж мій інтернат, — говорить вона. — Ти там коли був?

— Увечері сьогодні, — говорить Паша неохоче.

— Як там?

— Нормально, — говорить Паша.

Відводить очі. Але вона не помічає.

— Ніна працює?

— Знаєш її? — дивується Паша.

— Із семи років, — ствердно киває головою Аня. — Ми з одного інтернату. Тільки вона в педагогічний поступила, а я в турфірму.

Тішиться, навіть скатертину відкидає. Шукає натомість пуховик, накидає на плечі. І говорить зовсім інакше, без лінивого роздратування, просто, довірливо.

— Її, — розповідає, — у класі не любили. І я теж її не любила, — зізнається Аня з усмішкою. — І вихователі не любили. Ну, вони нікого не любили, — уточнює вона. -А її особливо. Вона завжди була проти всіх. Паршива звичка.