Розділ «День другий»

— Це де? — діловито уточнює Паша.

— В кімнаті чергового по вокзалу. Знаєте?

— Знаю, — сухо відповідає Паша, бере малого за руку, обходить патруль, іде залом очікування, переступаючи сонних, тимчасово переміщених пасажирів, що розклалися, де тільки можна: на підлозі, на підвіконнях, під колонами.

Новоприбулі прибули майже без речей: схоже, зовсім не мали часу зібратися, вибігали, в чому були, прихопили, що трапилось під руку. Хтось спить на своєму ж пальті, хтось — на покривалі, хтось під голову підклав зимові чоботи. Жодних валіз, жодних клунків, темні від страху та недосипання обличчя, обважнілі повіки, зморшки довкола очей. Сплять, притискаючи до себе дітей: щоб зігріти своїм теплом, щоб захистити своїм тілом. Паша переступає уважно, не хоче нікого зачепити. Малий також старанно перестрибує сонні тіла. Біля кімнати чергового двоє автоматників — сидять, розвалившись, на офісних кріслах. Один дрімає, другий порпається в телефоні, переглядає якісь фото. На Пашу навіть не дивляться — просто один перекриває автоматом вхід. Пашу це, втім, не зупиняє.

— У себе? — питає.

— Шо — у себе? — автоматник відриває очі від телефона.

— Комендант, блядь, питаю, у себе? — повторює запитання Паша.

— Чьо при дитині лаєшся? — ображається автоматник.

— Я вчитель, мені можна, — коротко пояснює Паша.

Якусь мить автоматник аналізує почуте. З аналізом не складається.

— У себе, — каже. — Тільки він зайнятий.

— Угу, — говорить Паша й прочиняє двері.

Коменданту далеко за п’ятдесят. Великий, червонопикий. Очевидно, проблеми з тиском. Нервово крутиться на офісному стільці. Штани з лампасами, офіцерські чоботи. Якийсь дивний мундир із незрозумілими погонами. На грудях хрести. Схожий на оперного співака з провінції. На плечі накинув знайомий Паші бушлат із бобровим коміром. Поруч із ним стоїть ще один військовий — ад’ютант, відразу розуміє Паша, — товстощокий, огрядний, стрижений під нуль. У камуфляжі, з нагаєм у руках. Карає тих, хто порушує на вокзалі правила пожежної безпеки, припускає Паша. Дихати в кімнаті нічим. Жалюзі рішуче зірвано, вікно забите фанерними щитами. Телевізор у кутку стоїть із вибитим кінескопом. На підлозі — потоптаний калькулятор. Поруч — генератор на бензині, важко працює. Від нього тягнуться дроти, світить велика лампа. Побачивши Пашу з малим, комендант напружується, обличчям відразу розпливається рожева пляма, наче ніжний опік.

— Хто такий? — питає суворо.

Говорить російською, з питальної інтонації відразу ж вилізає акцент.

— Учитель, — відповідає Паша й соває йому руку.

Комендант розгублено тисне. Ад’ютанту теж не залишається нічого іншого.

— Я від імені громадськості, — говорить Паша, не відпускаючи руку. — Уповноважений.

Слово уповноважений коменданту не подобається. За такі слова, по совісті, розстрілювати треба. Він висмикує свою руку з Пашиної долоні.

— Що у вас із рукою? — питає строго, киваючи на закривавлений носовик.