— Що вокзал? Працює? — питає Паша, осмілівши. Говорить так, як і вони, правильною російською, навіть акцент намагається відтворити, хоча це особливого враження на військових не справляє.
— Ніхуя тут у вас не працює, — неохоче відповідає один. Другий узагалі відвертається від Паші, щоб не відповідати.
— Як нам виїхати звідси? — не здається Паша.
Військовий змірює його поглядом. Паша думає відступити, проте перехоплює погляд малого, який дивиться на військового, як на жабу. Себто без симпатії. Тоді й Паша ковзає по ньому поглядом, знизу вгору. Помічає підстрижені нігті, помічає поріз на шиї після гоління, помічає, як військовий шмаркає носом, застудившись, вочевидь, у бойовому поході. Зовсім пацан, думає Паша, призовник.
— Ви ж представники нової влади? — питає Паша, не приховуючи сарказму. — У мене дитина на руках.
— Ви в повній безпеці, — повертається до нього другий. Широкі вилиці, вузькі, заплилі якісь, розрізи очниць. Теж пацан.
— Добре, — погоджується Паша. — Нова адміністрація може забезпечити харчуванням тимчасово переміщених осіб?
— Яких осіб? — не розуміє вузькоокий.
— Тимчасово переміщених, — повторює Паша. — Ми, -тикає Паша в малого мертвим пальцем, — тимчасово переміщені особи. Ми тут тимчасово, ясно? Ви — нова адміністрація, да?
— Да, — погоджується вузькоокий. — Послухайте, — довірливо говорить, — зверніться до коменданта.
— Це де? — діловито уточнює Паша.
— В кімнаті чергового по вокзалу. Знаєте?
— Знаю, — сухо відповідає Паша, бере малого за руку, обходить патруль, іде залом очікування, переступаючи сонних, тимчасово переміщених пасажирів, що розклалися, де тільки можна: на підлозі, на підвіконнях, під колонами.
Новоприбулі прибули майже без речей: схоже, зовсім не мали часу зібратися, вибігали, в чому були, прихопили, що трапилось під руку. Хтось спить на своєму ж пальті, хтось — на покривалі, хтось під голову підклав зимові чоботи. Жодних валіз, жодних клунків, темні від страху та недосипання обличчя, обважнілі повіки, зморшки довкола очей. Сплять, притискаючи до себе дітей: щоб зігріти своїм теплом, щоб захистити своїм тілом. Паша переступає уважно, не хоче нікого зачепити. Малий також старанно перестрибує сонні тіла. Біля кімнати чергового двоє автоматників — сидять, розвалившись, на офісних кріслах. Один дрімає, другий порпається в телефоні, переглядає якісь фото. На Пашу навіть не дивляться — просто один перекриває автоматом вхід. Пашу це, втім, не зупиняє.
— У себе? — питає.
— Шо — у себе? — автоматник відриває очі від телефона.
— Комендант, блядь, питаю, у себе? — повторює запитання Паша.
— Чьо при дитині лаєшся? — ображається автоматник.
— Я вчитель, мені можна, — коротко пояснює Паша.
Якусь мить автоматник аналізує почуте. З аналізом не складається.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інтернат» автора Жадан Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „День другий“ на сторінці 27. Приємного читання.
TextBook