Розділ «День другий»

Малий заперечливо хитає головою.

— Куда ми тепер? — питає.

— Спробуємо вийти, — пропонує Паша.

— По темному? — недовірливо питає малий.

— Ніби спокійно, вже не стріляють, — припускає Паша.

— Перебили всіх, ось і не стріляють.

Паша гарячково зважується.

— Посидь тут, — говорить раптом, — почекай мене.

— Ти куда? — лякається малий.

— Посидь-посидь, — кричить йому Паша.

Підводиться, скидає наплічники — спочатку малого, потім свій, — бере битку, підходить до дверей. Штовхає. Двері легко піддаються, зі скрипом відчиняються. Пахне їдальнею й багатоденною вогкістю. Паша дістає мобільник, хоче присвітити, згадує, що той майже розрядився. Та й не потрібне тут світло: вікна в коридорі вибиті, за віконними рамами важко висить низький місяць. Хоч голки збирай, думає Паша й проходить коридором. На підлозі протертий до дір килим, рваний у кількох місцях. Горщики із замерзлими квітами на стінах, чавунні батареї під вікнами фарбовані в білий колір — Паші здається, що він повернувся у власне дитинство, від чого йому відразу ж хочеться повіситись. Прочиняє двері в наступну кімнату. Підлогою розсипані іграшки: машинки, літаки, ведмеді з відірваними кінцівками. Іграшки мають такий вигляд, ніби вони померли. Причому не своєю смертю. Наступні двері прочинені. Паша сторожко вдивляється в коридорну темряву: коридор без вікон, місячне світло сюди не потрапляє, що там далі — незрозуміло. Раптом під ногою в нього щось тонко скрикує. Паша жахається, кидається вбік, виставляє перед собою битку. Тихо. Придивляється. Бачить гумового дворнягу. Наступив у темряві. Лається, швидко проходить у темний коридор, іде навпомацки, виставивши вперед руку з мертвими пальцями. З коридору потрапляє до спальні. Два десятки ліжок, із роздертими матрацами, розірваними подушками, брудними простирадлами. Ніби тут хтось довго й ретельно робив обшук. І нічого не знайшов. На чому ж вони спати будуть? — думає Паша. Так, мовби це зараз найголовніше: на чому будуть спати діти, коли повернуться сюди? На чому вони будуть спати? Не можна ж спати на розтерзаних матрацах? І на вивернутих подушках спати не можна. І лягати на оці ось сірі, перетоптані простирадла — теж не можна. То на чому вони будуть спати, на чому? Паша розуміє, що треба йти, треба забирати малого, який чекає там, на сходах, і йти далі, що тут випасати особливо немає чого, що спати тут, на цих викручених матрацах просто небезпечно, треба йти, йти якомога скоріше, якомога далі, але стоїть, дивиться на розгромлену спальню й не має сил зрушити. Лише дивиться просто перед собою, в чорний отвір дверей, що ведуть до наступної кімнати, і говорить сам собі: туди не заходь, у жодному разі, нізащо, не заходь. І повільно, як мрець у фільмі, рушає на ці двері. Йде, давлячи черевиками рвані подушки, топче простирадла, лишає сліди на розчавлених альбомах для малювання, у жодному разі, говорить собі, нізащо, і йде, переступаючи через коротенькі ковдри, гострі уламки конструктора, не заходь, не заходь, повторює, виставляє вперед руку — і рука провалюється в темряву, по зап’ястя, по лікоть, по плече, нізащо, говорить собі востаннє й провалюється в чорне. І виходить з іншого боку, опинившись у наступній кімнаті, певно, у складському приміщенні при їдальні: вздовж стін стоять порожні полиці, на яких, вочевидь, стояли банки з консервацією, на підвіконні громадяться порожні коробки з-під печива, підлогою розсипано сіль. А в кутку сіріє великий промисловий холодильник. І ось Паша підходить до холодильника. І прислуховується до нього, мов до гігантського мертвого серця. А воно, як і належить мертвому серцю, не подає жодних ознак життя. І тоді Паша береться за ручку — не відчиняй, нізащо не відчиняй! — і тягне її на себе. І в обличчя йому б’є такий нестерпний, такий важкий і вбивчий сморід, щось настільки розрубане, розтерзане й зогниле, щось настільки різане, колоте й ампутоване, що Паша різко згинається, аби не виблювати, а потому стрімголов мчить назад. Вивернуті подушки, зрушені ліжка, чорний коридор, мертві іграшки, прочинені двері, чавунні батареї, місяць за вікном — нестерпно близький, такий близький, аж Паші здається, що сморід іде саме від нього, що це місяць нависає над розбитим містом, поширюючи запах розрізаного тіла. Вискакує надвір, на ґанок, і щойно тут глибоко видихає й хапає ротом свіже повітря, аж закашлюється, лякаючи малого.

Той підбігає, не розуміючи, що сталося, проте розуміючи, що сталося щось жахливе, щось таке, про що краще не питати. Точніше, спитати можна, але відповіді краще не чути. Паша викидає вперед долоню із застиглими пальцями: мовляв, не питай, не питай, не треба. Малий мовчки киває у відповідь: не буду, добре, не буду.

І ось раптом виявляється, що вони опинились у пастці. І навіть самі себе до цієї пастки загнали. І як тепер вибиратися — невідомо. Чому я не забрав його раніше? -розпачливо питає Паша сам себе. Чому не вийшов із міста вчора вночі? Слід було брати малого й валити, доки була можливість. Для чого було лишатися там на ніч? Куди тепер іти? Не дай бог, щось із ним станеться — що я його мамі скажу? Що я скажу старому? Малий нічого не питає, хоча мовчить так, що Паші мимоволі хочеться виправдовуватися. А що він може сказати на своє виправдання? Що він мудак, який чекав до останнього, доки не прочинилися двері пастки, і він довірливо туди попхався, причому не сам, а потягнувши за собою малого. А ось тепер, коли місто виявилося щільно обложеним, коли перекрито всі можливі шпарки й отвори, їм із малим залишається кидатись із кута в кут, мов двом щурам, що відстали від свого корабля.

Тоді малий говорить:

— Слухай, ну а як ти сюди прийшов? Пам’ятаєш?

— Ну, через вокзал, — відповідає Паша, подумавши.

— Ну ось і пішли на вокзал, — говорить малий. — Якшо його ще не спалили.

— Ти шо? — сумнівається Паша. — Звідки ти знаєш, хто там?

— Пашка, — починає сердитись малий. — Ти місцевий, інвалід, із дитиною на руках, — говорить він, маючи на увазі себе. — Чого тобі боятися? А на вокзалі можна буде заночувати. Дорогу знайдеш? Шоб не через проспект іти, там точно стрілятимуть.

— Думаю, знайду, — відповідає Паша. — Спробую.