Розділ «День перший»

— Чим це його так? — питає Паша.

— Да яка різниця чим? — відповідає ігуана. — Це вже нормально. Там два трупи було, я цілий тиждень їздив, хоч би хто прибрав.

— А сам чьо не прибрав? — раптом обертається до нього Паша.

— Да нахуя вони мені! — різко відповідає йому ігуана, і кашкет його гостро й загрозливо цілить просто в Пашу.

Паша не знає, що відповісти. Відвертається до вікна. Ігуана дивиться на дорогу, теж нічого не говорить.

— Страшно, — говорить ігуана несподівано, — страшно брати в руки мертве. Ясно тобі?

Паша мовчки киває, непомітно потираючи руки, ніби вони замерзли. Їдуть далі. А далі огорожа врешті-решт закінчується, ввіткнувшись у трасу, що тягнеться до міста. А за трасою стоять двоповерхові будинки, переважно тут і живуть робітники з ремонтного. Паша боязко оглядає вікна: половина з них вибиті, половина затягнуті плівкою чи забиті фанерою. Темні всі, людей немає. Паша думає, що востаннє живих людей вони бачили коло мотелю, але люди ті були такі злі, ніби й не люди. Ще була Анна, але він її навіть не бачив. Цікаво, яка вона? -думає Паша. — Впізнаю її, коли побачу? А ще був Ганс, Паша згадує Ганса, його важкий погляд, лінивий порух плечей — і здригається, озирається довкола. Ігуана виїжджає до траси й вагається. Опускає скло, висовує надвір свою шкіряну голову, слухає напружено. Збоку здається, ніби принюхується до повітря. А повітря пахне горілим і мертвим, багато не нанюхаєш, тож ігуана всовує голову назад, ховається в нору, швидко й нервово підіймаючи скло.

— Ніби нікого, — говорить Паші самими губами. -Спробуємо?

— Давай, — відповідає йому Паша. Також самими губами.

Обережно виповзають нагору. Огорожа лишається позаду, натомість ліворуч відкривається панорама з широкою трасою й низькими небесами. Неба так багато, що бачиш лише його, але ось очі звикають до такої кількості повітря, і вони помічають біло-сірого кольору пасажирський автобус із висадженими вікнами, а довкола автобуса — цілий натовп військових. Хто такі — невідомо: жодних прапорів, шеврони з машини не розгледіти, та й не розуміється Паша на шевронах; темні, насторожені, стоять, тримаючи в руках зброю, і дивляться просто на них. Просто на їхній «опель». Дивляться уважно й здивовано, мовляв, хто це й звідки? Ігуана аж пригинається за кермом і мимоволі пригальмовує, і найбільше йому хочеться зараз дати задню й скотитися назад, за огорожу, але Паша розуміє, що назад у жодному разі не можна: лише не назад, тільки не назад. Давай, шипить він ігуані, дави, давай. Й ігуана слухняно давить, щоправда, не надто впевнено, але повертає й повільно-повільно рушає вперед. Так діти вночі йдуть у туалет: обережно, повільно, навпомацки, боячись наштовхнутись на відчинені двері. І обоє вони — і Паша, й ігуана — дивляться налякано в дзеркало й бачать, як від групи відокремлюється один боєць і спрямовує свого «калашникова» в бік їхнього «опеля», що так повільно віддаляється, і бачать ще, як хтось із його приятелів торкає його за руку, мовляв, кинь, не треба, але він рухом плеча скидає руку приятеля й знову підводить «калашникова». І Паша ще думає: може, варто вийти, поговорити, пояснити, показати паспорт? Тільки ось хто це? Хто це такі? Як із ними говорити, що пояснювати? Тут уже хочеш не хочеш — ховатися нема куди, ігуану мов паралізувало, Паша втягує голову в плечі, додому треба було їхати, говорить сам собі, говорить, не відриваючи погляду від бійця, який дивиться їм услід із осудом та азартом. Але за спинами бійців, десь там, за пагорбом, раптом розламується тиша, лунає вибух, бійці сиплються на землю, як стиглі яблука в мокру траву, і той, хто цілився в них, теж припадає до асфальту й кидається на узбіччя, і це останнє, що Паша встигає розгледіти, оскільки ігуана втоплює педаль газу в днище свого «опеля» — і вони летять униз порожньою трасою, під мокрими небесами, в яких по обіді прориваються сонячні затони та сліплять очі, і вода довкола спалахує тисячею зблисків, як у березні, хоча потому небо зачиняється, мов двері ліфта, і знову стає срібно й волого.

Внизу, на кільці, ігуана порушує правила, вискакує на зустрічну, оминає барикаду, складену з дерев’яних піддонів, і мчить далі порожнім проспектом. Мчить і вистрибує на привокзальну — так само порожню, ніби всі, кому треба, давно поїхали. Пригальмовує, все, кричить Паші, вистрибуй, Паша справді вистрибує, у стрибку встигаючи-таки розрахуватись і навіть устигаючи обуритися з приводу ціни, ніколи не обурювався, платив, скільки казали, а тут щось зачепило його: разом же боялись, разом нервували, що ж із мене тепер дерти, обурюється Паша, але платить, сука, платить, скільки кажуть.

Вокзал фарбований у жовте, але під дощем фарба стала темною, важкою. Державні прапори з колон завбачливо зняли: розуміють, що армія місто залишає, краще не нервувати тих, хто сюди зайде слідом. При колонах кошики для сміття, переповнені яскравими обгортками та пластиком. Згори, на порожніх пляшках з-під коли, зависло кілька закривавлених бинтів. Кров теж яскрава. Кошики давно ніхто не опорожнює. Навіть голуби довкола них не товчуться. Де вони, до речі? — думає Паша, короткозоро роззираючись довкола. Де взагалі бодай хтось? Рештки снігу на даху, кручені дерева віддалік, небо остуджено осідає згори. Паша ковзає поглядом вгору-вниз і раптом помічає їх — сотні теплих пташиних згустків, що стискаються, мов кулаки, сотні пташиних дзьобів, що націлились на нього згори, сотні очей, круглих, застиглих від постійного страху, голуби тиснуться одне до одного, щільно сидять угорі, над колонами, під вокзальним навісом, втискаються одне в одного, ніби їм холодно, хоча їм не холодно насправді, їм страшно: бояться гуркоту за комбінатом, бояться тиші прилеглих вулиць, бояться ртутних небесних відблисків, бояться того, що довкола нікого немає. Бояться Паші, який тут намалювався й товчеться під вокзалом, бояться його, не зводять із нього своїх круглих, як сонця, очей. Паші відразу ж стає незатишно, стоїть під прискіпливими пташиними поглядами, дивується, скільки їх туди набилось, як вони помістилися всі туди, думає, а коли щось станеться з вокзалом? Якщо згорить вокзал? Тоді що? Куди їм? Де ховатися? Раптом стає їх так шкода, і малого стає шкода: якого чорта він сидить у цьому інтернаті, давно час забрати його додому, якщо його мама — ідіотка, то що, вони зі старим не зможуть за ним дивитися? Зможуть, ясно, що зможуть, давно слід було це зробити, особливо — зважаючи на його стан, завжди відкладаю все на потім, завжди не вистачає часу на найважливіше, на найголовніше, завжди від усього ухиляюсь, відходжу вбік, не маю сміливості говорити, що думаю, і думати, що хочу, коли це все вже закінчиться? — питає Паша сам себе. І самого себе йому теж стає так шкода, так шкода, як оцих ось птахів, що дивляться на нього, мов на птахолова, приречено і з цікавістю. І ось коли йому себе стає особливо шкода, Паша опускає очі й бачить вікна. А за вікнами бачить десятки очей, які так само, по-пташиному — приречено й прискіпливо, -пильнують за кожним його, Паші, рухом, за кожним його кроком. Дивляться із-за немитих вокзальних вікон, не відриваючись і не довіряючи. І тут Паша розуміє, що вокзал насправді забитий народом, що вони там сидять усередині, мов у церкві в обложеному місті, думають, що там їх не дістануть, дивляться крізь вікна на світ, який безупинно звужується. А коли на сусідній вулиці, за проспектом, сухо ламається автоматна черга, Паша зрештою приходить до тями й теж кидається до вокзальних дверей. Б’ється в них плечем, утискається в них, а вони не піддаються, а тут протріскує в повітрі ще одна черга, і Паша панікує, і вже шкребеться, як потопельник об днище пароплава, з якого випадково випав, аж доки чиясь дитяча, зовсім дитяча рука штовхає двері в його бік. На себе, розуміє Паша, на себе, і рве двері на себе. В обличчя б’є духом сотень невиспаних переляканих людей, запахом страху й поту, важким настоєм істерики й недосипу. Паша кидається всередину, між теплих тіл і мокрої тиші. Вони всі бачать, думає він, всі бачать, як мені страшно, який я переляканий, дивляться на мене, ніби я клоун, думає Паша, я і є клоун, нагадує він собі, що я сюди припхався, що я тут забув? Знімає окуляри, які миттєво запітніли в теплі, протирає їх рукавом светра, одягає (знову зайвий рух пальцем), озирається довкола з викликом, мовляв, слухаю вас, хто що хотів сказати? І зауважує з деяким розчаруванням, що на нього ніхто, зовсім-зовсім ніхто не звертає уваги, що ніхто на нього вже не дивиться, що всі, хто може, стоять при вікнах, визирають у білий світ, так, ніби забігли сюди з вулиці від дощу й тепер зазирають у небеса, чекаючи, коли дощ нарешті мине. А кому не лишилося місця біля вікна, той важко тісниться по лавах та кутах, очікуючи невідомо на що. Паша стоїть посеред цього людського пахучого й наляканого тлуму та розуміє, що стояти йому особливо теж немає чого, що треба кудись рухатись, і він починає рухатись, починає пробиратися крізь тягучий натовп, наче входить в одязі до осінньої води.

Лише жінки й діти, чоловіків немає. Паша єдиний із бородою. Так, мовби потрапив на жіночу зону. Де чоловіки? — питає він себе. Може, чоловікам сюди не можна? Може, вони в цей час займаються чимось важливим, а я тут стою посеред залу очікування, зі своєю нікому тут не потрібною бородою? Може, чоловіки вже виїхали звідси, а жінок своїх залишили на вокзалі, в камерах схову? Цієї миті в кутку хтось дико зойкає — й усі озираються на цей крик, зал на коротко, всього лише на якусь секунду, завмирає. А потому починає гудіти й нерозбірливо кричати. Хтось відривається від вікна, хтось підводить сонну голову із сусідського плеча, хтось висовується з-поза колон. Жіночий вереск натомість не вщухає, навіть більше, у ньому прорізаються якісь окремі слова та інтонації, і Паша навіть не головою — легенями — розуміє: йдеться про дитину, тому кидається в натовп, намагається проштовхатись і відчуває цей жіночий дух, що обступив його звідусюди, дихання й запах сотні жінок, запах покинутого житла й поспіхом зібраних клунків, запах істерики та претензій, які немає кому висловити. Проштовхується далі, пустіть, каже, пустіть, я вчитель, пустіть, але ніхто його особливо не слухає. Тим більше, що тут почуєш за лементом і вереском, який далі лунає з кутка, лунає, не затихаючи, аж Паша вистрибує на чиїсь жіночі плечі перед собою, і жінка враз поступається місцем, обурено й голосно озираючись до Паші. Але йому все одно, він вивалюється в куток, бачить на підлозі жінку — добре одягнену, в сенсі дорого — у якійсь шкіряній рожевій куртці й чоботах на підборах. Сидить на підлозі, на складеній картонці, й притискає до себе дівчинку років двох. Притискає, ніби її в неї відбирають, і горлає так, аби всі розуміли, що не відберуть. Хоча всі, навпаки, раді захистити цю жінку в рожевому, але не розуміють, що сталося й від кого її захищати. І дитина теж не може зрозуміти, що діється з мамою, навіщо вона втискає її в себе, що вона від неї хоче, і кричить налякано, оскільки не звикла бачити маму такою. І жіночки довкола теж голосять, ніби тут когось придушили. Паша розуміє, що ще трішки — і справді придушать, тому присідає до жінки й починає її кликати. Але та дивиться на нього мертвим від страху поглядом і не замовкає. І ось тоді Паша не витримує, хапає жінку лівою рукою за голову й різко тягне на себе: шо? — шипить їй просто в обличчя, — шо? Ну? Жінка фокусує свій мертвий погляд на його окулярах і раптом каже, навіть не каже, а якось вихлипує із себе: зняли, каже, зняли просто з руки, зняли, поки ми спали.

— Шо зняли? — не розуміє Паша.

— Золото, — виє вона, — золото зняли.

— Хто? — намагається забрати в неї з рук доньку Паша.

— Не знаю, — та лише сильніше притискає малу до грудей, — не знаю. Ми спали.

— Хто? — Паша підводиться й озирається довкола. -Хто зняв?

Говорить тихо, але його чують, він це помічає. Чують і навіть очей не відводять. Дивляться важко, липко, але без страху. Дивляться, ніби питають: а ти хто такий, звідки, що тут робиш? Паша теж дивиться на них, ковзає поглядом по їхніх обличчях — сонних, заплаканих, озлоблених, і розуміє, що він тут справді єдиний чоловік, і що жодної довіри він тут ні в кого не викликає, скоріше навпаки, викликає підозру та роздратування. Так, ніби він їх сюди загнав, до цього приміщення, загнав і зачинив ізсередини, не дозволяючи нікому виходити, тож і зрозуміло всім, що всі проблеми тут — від нього, що це він у всьому винен, він має за все відповідати — бородатий Паша, вчитель у теплій куртці, який затерся тут між ними, винюхує щось, випитує. І Паша не витримує цих поглядів і цієї тиші, і схлипування за спиною, і дитячого вереску — гострого, мокрого -теж не витримує:

— Хто? Я питаю, хто зняв? Шо мовчите?