Розділ «День перший»

Якщо не визирати, можна подумати, що збирається на дощ. Приземкуватий теж чує, як гримить, причому чує, що гримить усе ближче, тому не поспішає та на Пашу не тисне, а просто собі говорить:

— Ну-ну, — говорить, — іди. Тільки не по мінах.

— А де міни? — запитує Паша розгублено.

— Да кругом, — викрикує весело приземкуватий і починає сміятись, штовхаючи кулаком молодого. Але молодий не сміється, грає гнівно жовнами, дивиться злісно.

— Мені до інтернату треба, — перебиває зрештою Паша.

Враз западає мовчанка. Приземкуватий багатозначно перезирається з молодим. Той лише присвистує.

— Ого, — каже приземкуватий. — Серйозно?

— А шо? — нервово відповідає Паша. — У мене племінник там.

— Нічого собі, — знову киває головою приземкуватий. -Нічого собі.

— А шо таке? — дещо з викликом перепитує Паша.

Але вони далі мовчать і лише кивають головами. Навіть молодий не грає жовнами, сидить, розглядає похмуро свої зелені кросівки. Збоку може навіть здатися, що вся проблема для нього — у кросівках, були б інші кросівки -і настрій був би інший.

— Так шо? — не витримує Паша.

— Ладно, — зважується на щось приземкуватий, — ладно, Паш, — уперше називає Пашу на ім’я. — Давай так. Десь за годину Альоша, — показує на молодого, — поведе групу через відстійник до окружної. Доведе тебе до розвилки, там, де м’ясокомбінат, знаєш?

— Знаю, — пригадує Паша.

— Підеш із ними, — пропонує приземкуватий. — Біля м’ясокомбінату звернеш, там уже недалеко. Пройдеш через балку, вийдеш на гору, а там й інтернат. Ясно?

— Ясно, — каже Паша. — А куда він їх веде?

— З міста виводить, — пояснює приземкуватий. — Ось ти як збираєшся вибиратись?

— Звідки? — не розуміє Паша.

— Звідси.

Паша мовчить. А вони й не перепитують — і так зрозуміло. Попав, думає Паша гарячково, о, попав.