Розділ «День перший»

— Куди їдемо? — питає його таксист.

— Додому, — відповідає Паша.

— Воєнний? — питає таксист далі.

— Цивільний, — відповідає Паша.

— Ясно, — таксист незадоволено викручує кермо, так, як викручують мокрий одяг.

Спочатку мовчить, а тоді не витримує й починає говорити. Страшенно злоститься й нервує. І ось якщо не звертати уваги на його нерви та злість, то говорить він про те, що доріг немає, дороги просто роз’їбали, роз’їба-ли й усе тут, і немає тепер доріг, і раніше не було, і тепер немає. І незрозуміло, що його нервує більше: те, що їх не було, те, що їх немає, чи те, що їх, схоже, тут узагалі ніколи не буде. І ось він злоститься й нервує, і говорить, ось, мовляв, дороги й воєнні, і все роз’їбали, і брат сидить у місті в підвалі, разом зі своїми, і не хоче звідти вилазити, я йому говорю, говорить він Паші, вилізай, вивезу на цей бік, тут хоч робота є, а там неясно, хто зайде тепер, і незрозуміло, шо буде, може розстріляє тебе нова влада, а він сидить, боїться лишати будинок, а шо будинок? — питає він Пашу, кому він на хрін нада, цей будинок, і дороги, говорить він, дороги роз’їбали.

— А шо, — перебиває його Паша, — можна вивезти?

— Кого? — не розуміє таксист.

— Брата твого, — пояснює Паша. — Його шо, можна вивезти? Усе ж перекрито.

І тут таксист вибухає. І починає злостиво заперечувати й доводити, і знову якщо не слухати зайвого, то говорить, що є сто двадцять п’ять варіантів в’їхати туди й виїхати назад. Можна хоч вагони звідти вивозити. Чим багато хто й займається. І що він зранку вже дві ходки зробив, об’їхавши всі блокпости й намахавши всіх генералів. І що по телевізору показують зовсім не те, і що він ось узагалі його не дивиться, бо там і дивитися немає чого.

— А шо, — знову перебиває його Паша, — туди правда можна проїхати?

— Ну, — киває головою таксист.

— І до інтернату?

— До інтернату? — таксист темніє обличчям. — Можна, в принципі. Тільки там учора так валили.

— Роз’їбали? — уточнює Паша.

— Роз’їбали, — не заперечує таксист. — По-моєму, роз’їбали. Точно не знаю. Давно не був. Шо я там не бачив, в інтернаті-то?

Сидять і дивляться одне на одного: Паша — трішки повнуватий, неголений настільки, що можна вважати це бородою, в лижній шапочці й головне — в окулярах, через які йому відразу ж перестаєш довіряти; і водій — у безрозмірній шкірянці, потяганій і поламаній, так, ніби він у ній спить, ніби це його власна шкіра, схожий на стару ігуану в зоопарку. Здохне — навіть шкіру не здеруть, настільки витерлась. І картуз на голові в нього теж шкіряний і теж витертий, мов футбольний м’яч, яким довго грали на асфальті. Круглі риб’ячі очі, вуса, що прикривають рвану верхню губу, дивиться на Пашу, намагаючись зрозуміти, до чого той веде. А Паша теж дивиться на нього крізь скельця своїх інтелігентських окулярів і думає, що ця вся його потертість, вона ж не від бідності, машина в нього нормальна, хоч і не нова, але, схоже, була в добрих руках десь у Голландії, і пахне від нього нормально, в сенсі не смердить — і то добре, а ось ця потертість... Таке враження, що він весь час треться об щось, мов кіт об господарську ногу. Або корова об телеграфний стовп.

— Так шо, їдемо? — питає ігуана.

— А точно довезеш? — Паша мимоволі поправляє окуляри, тут-таки відсмикує руку, ненавиджу, думає, ненавиджу себе за цей рух, що ти їх поправляєш весь час, ці окуляри?

— До інтернату навряд, — говорить ігуана. — До вокзалу можу. Там розберешся.