Розділ «День перший»

— Довго? — перепитав Паша про всяк випадок.

— Скільки треба, — різко відповів йому Ганс. — Перевіримо — підеш.

Паша пройшов кімнатою, сів на один із трьох стільців під стіною. Потім подумав, пересів на інший. Ганс дивився на все це, проте мовчав.

— Будь тут, — сказав зрештою. — Не думай тікати.

— Добре, — відразу ж погодився Паша.

Ганс вийшов, старанно причинивши за собою зламані двері.

Паша сидить і чекає. У кімнаті прохолодно, вікно затягнуте плівкою, що не захищає від вітру та вологи, сидить і думає: як же я так піймався? До цього якось миналося. З військовими він час від часу перетинався, проте суто випадково й принагідно — на вулиці, в магазині, на станції. Коли питали, говорив, що вчитель. Зазвичай це діяло, незалежно від того, за кого ці військові воювали. Священиків і вчителів під час війни чіпають в останню чергу. І даремно. Паша пригадує, як уперше до нього заговорили люди зі зброєю, ще тоді, минулої весни, щойно все починалося, щойно вони з’явилися в місті, захоплюючи відділки міліції та зриваючи з державних установ прапори, й більшість місцевих просто не знала, як до них ставитись і чого від них чекати. Паша ось теж не знав і знати не хотів, ішов собі після занять додому, вирішив зрізати через парк, брів, не поспішаючи, сонячною травневою алеєю: навчальний рік добігав кінця, попереду було літо, хотілося зачинитися в кімнаті й не виходити звідти до першого осіннього дзвоника. І ось тут йому перепинили шлях двоє з автоматами. Тобто як перепинили, Паша зі своєю неуважністю й короткозорістю сам у них врізався, а вони вже мусили якось відреагувати: зброя в руках зобов’язує. І ось вони його зупиняють, хоча й зупиняють, слід сказати, доволі м’яко, без бикування. Паша пам’ятає, що частина з них, особливо не місцеві, а ті, що приїхали, саме так себе тоді й поводили: підкреслено доброзичливо, весь час усміхаючись до мирного населення. Цукерки дітям, місця в автобусі старшим, чемне стояння в загальній черзі: ми тут заради вас, ми такі, як і ви, ми захистимо, будете далі навчати своїх дітей. Хочеться всім сподобатись, особливо — коли у тебе в руках зброя, і ти не знаєш, проти кого її доведеться застосувати. І ці ось теж говорили підкреслено доброзичливо, як до давнього знайомого, мовляв, куди так поспішаєш, чому під ноги не дивишся? І один, із круглим м’яким лицем, відразу ж засміявся дитячим безтурботним сміхом, а інший теж, схоже, хотів засміятись, тільки в нього не вийшло: так, скривив губи, відвів погляд. Паша відразу зачепився за цей його погляд — погляд рибалки, який вміє чекати, знаючи, на що саме чекає. І ще його ніс -просто вбитий в обличчя, вплющений поміж щік, як у старого сифілітика, ніс боксера. А круглопикий уже плескав Пашу по плечі, добродушно піджартовуючи з його окулярів. Паші це не подобалось, він це точно пам’ятає: штучно якось і награно, ніби для них це вистава. Вони й виглядали неприродно, як актори, що вийшли з театру за сигаретами: свіжий камуфляж ще відгонив складом, піратські бандани, як у кримських пляжників, сонцезахисні окуляри. Старі, очевидно, відібрані в місцевих ментів акаеми, і разом із тим — новенькі білі кросівки, мабуть, нещодавно куплені, можливо, спеціально для цієї країни, для цієї війни, кросівки, у які ще не в’ївся вуличний пил і які ще не замастило травою, новенькі, святкові, що так не в’язалися з цим камуфляжем і цією зброєю. Паша стояв і дивився на їхні кросівки, не знаючи, що відповісти. А вони далі сміялись, і якось так, ніби ненароком, безносий запитав:

— Ти взагалі — хто такий? — І далі криво посміхався, ніби говорив: питаю просто так, можеш не відповідати, хоча краще, звісно, відповісти.

— Учитель, — важко ковтнув слину Паша. Головне, подумав, аби не питали, який саме предмет.

— І чого ти вчиш? — мовби почув його побоювання безносий.

— Та всього потроху, — відповів Паша.

Стояв перед ними, не підводячи погляду, аж вони подумали, що боїться, і говорили вже не так доброзичливо, говорили скоріше зверхньо, як зі слабаком, який боїться глянути їм в очі. Хоча Паша насправді просто розглядав їхні нові кросівки.

— Хуйово шото ви тут усі вивчені, — сказав на це безносий, і вони знову почали сміятися.

І ось Паша кивнув їм, ніби прощаючись, мовчки обійшов і тихо-тихо, повільно-повільно почав відходити. Головне, щоби нічого не крикнули в спину, думав він, головне, щоби не крикнули нічого образливого. Йшов і навіть подих тамував, аби вони не чули, як у нього серце б’ється. Чому я їм нічого не відповів? — запитував сам себе потім. — Чому не відповів? Пройшов десять метрів, двадцять, півсотні, сотню. Сміх за спиною обірвався. Паша звернув доріжкою ліворуч, усе скінчилось.

Паша дістає мобільник, перевіряє час. Дванадцята. Сидить тут уже з годину, а за ним так ніхто й не приходить, ніхто його не відпускає. Почекаю ще, переконує себе Паша, ще трохи. Чекає ще, потім іще, і що довше чекає, то холодніше стає: вікно, затягнуте плівкою, зовсім не тримає тепла, знадвору час від часу б’є хвилями свіжий вітер. Паша намагається не звертати на холод уваги, потім починає сам себе жаліти, що ось треба ж було так невчасно вийти з дому, потім злоститься на військових, які тримають його тут, у холодній кімнаті, не маючи жодних на те прав. І що холодніше йому сидиться, то справедливішим видається власне обурення. Якого чорта? — говорить Паша подумки сам до себе. — Що їм треба? Зараз піду, все скажу. — І він рішуче підводиться, підходить до дверей і так само рішуче тягне їх на себе. Але двері риплять так погрозливо, що вся його рішучість умить вивітрюється. І він стоїть, не відпускаючи дверної ручки, і сторожко дослуховується до коридорної тиші, дослуховується, проте нічого не чує. І тепер боїться вийти в коридор, аби нікого там не зустріти. І двері причинити теж боїться: раптом знову почнуть рипіти, раптом на нього хтось вийде з вогкої темряви. Стоїть і не знає, чого боїться більше. Але просто так стояти йому теж страшно, тож Паша боязко висовує голову в коридор.

А там порожньо. Я потім повернуся, говорить він сам собі, знайду кого-небудь, нагадаю про себе й потім обов’язково повернуся. Лишає двері прочиненими й наосліп рухається темним коридором, торкає одні двері, наступні, потім ще одні, за четвертим разом двері виявляються незамкне-ними, Паша штовхає їх і опиняється в мотельному номері. Розсіяне мерехке світло із затягнутого плівкою вікна після коридорних сутінків усе одно сліпить очі, Паша, мов під водою, розглядає розстелене ліжко, столик, заставлений порожніми пляшками з-під місцевого шампанського. В кутку телевізор показує новини, і в Паші таке відчуття, що він сьогодні ці новини бачив у реальному житті, на свіжому повітрі, за кілька кілометрів звідси. Він влипає в рухливу телекартинку й лише за якусь мить помічає на ліжку розкиданий одяг. Чорна спідниця, темні колготи й легка, невагома білизна. І ще блузка. І жакет. На жакеті бейджик, на бейджику надруковано ОФІЦІАНТ, а від руки синім маркером дописано АННА. Сама Анна, схоже, пішла в душ, здогадується Паша, почувши шум води, що б’ється об пластикові двері душової кабінки, розбивається об тепле жіноче тіло, стікає вниз її довгими ногами, губиться в трубах. І якщо зараз Анна повернеться до кімнати й застане тут Пашу, буде скандал. Може, мене навіть розстріляють, припускає Паша. Треба йти звідси, думає він. Але дивиться знову на білизну, недбало розкидану ліжком, і розуміє, що білизна, мабуть, ще ховає в собі тепло її тіла, і добре було б дочекатися, коли вона повернеться, подати їй одяг, почекати, доки вона одягнеться, познайомитись. Хоча що знайомитись, думає Паша, Анна її звати, Анна.

Знайти б її після всього цього. Знайти й про все поговорити. Захоче вона зі мною говорити? — сумнівається Паша, слухаючи, як стікає вода. Він розвертається й несподівано бачить своє обличчя. У дзеркалі, на стіні навпроти. Давно не стрижене світле волосся, окуляри в тонкій недорогій оправі, мішки під очима, дводенний заріст, що додає йому не так мужності, як недоглянутості. Родимка на правій скроні, шрам на шиї, ще з дитинства. Поправляє окуляри, дивиться на пальці. Так, ще рука, яку він ненавидів. Ловить себе на думці, що не подобається собі. І ще ловить себе на думці, що насправді хоче собі подобатись. Виходить у коридор, тихо причиняє за собою двері.

Людей унизу стало ще більше. Або вони голосніше кричать. Паша прослизає між спин і, намагаючись не привертати нічиєї уваги, пробирається до дверей. В кутку сидить велика компанія, схилились над столом, про щось перешіптуються, час від часу відкидаються на спинки стільців, нервово сміючись. Один із них напівобертається й окидає зал лінивим, хоча насправді дуже уважним поглядом, чіпляється за Пашу. Ганс, упізнає Паша й нажахано завмирає, боячись поворухнутись. Гостре Гансове око лише на якусь мить примружується, спіткнувшись об Пашу, лише ледь-ледь вловимо здригається зморшка під цим його оком, всього лише на частку секунди, після чого погляд рухається далі, Ганс відвертається й плескає свого сусіда по плечі. Тоді сусід повертає голову, фокусує погляд на Паші й повільно підводиться. Паша стоїть, не рухається, навіть окуляри поправити боїться. Боєць ліниво йде в його бік, недбало оминає столи й компанії, підходить, гостро дивиться на Пашу, мовчить. Потому дістає з кишені Пашин паспорт, соває Паші в калічену долоню. Розвертається, ліниво йде назад. Паша якийсь момент приходить до тями, потім швидко йде до наступної кімнати, хоче обійти барну стійку, і тут його тягне за рукав зовсім юний автоматник: шолом бовтається на руці, ніби казанок, високі черевики перемотані скотчем, схоже, зняв із когось, а шнурівки просто зрізав, тож тепер примотав чим міг. Скотч поскрипує від кожного руху, автоматник, не дивлячись на Пашу, тягне його за собою до бару, зараз, каже, не сси. Паша стоїть за ним, дивиться: автоматник показує жінці за прилавком два пальці як знак перемоги, але насправді просто замовляє ще дві, а поки жінка наливає йому, він нишпорить кишенями, аби розрахуватися, і дістає цілу жменю дрібних купюр, незадоволено їх оглядає, знову лізе до кишені, не випускаючи Пашиної руки, і раптом дістає ручну гранату. Жінці заціплює, а автоматник кладе гранату на прилавок і далі шарить кишенями, у той час як граната починає котитися прилавком, котиться, котиться, повільно-повільно, жінка не може відірвати від неї погляду, аж алкоголь виливається через край, і ті, що стоять поруч, теж помічають гранату та не можуть нічого вимовити, дивляться лише, як вона повільно-повільно підкочується до краю, як вона застигає, як перевалюється через край і летить на підлогу.

— Лягай! — кричить хтось над вухом і ломиться крізь натовп.

Жінка теж пронизливо скрикує. Паша вириває свою руку з руки автоматника й кидається до дверей, на світло. А світла о цій порі майже немає, світла мало, а те, що є, — вогке й застудне.