Розділ «День перший»

— Так шо? — питає його приземкуватий. — Підеш?

— Піду, — погоджується Паша, напружено все зважуючи, — піду, — повторює упевненіше.

— Ну, підійдеш за годину сюда, до віконечка, — говорить йому на це приземкуватий.

— Ладно, — погоджується Паша, — підійду.

І хоче йти. Але двері приземкуватий не відчиняє. Дивиться на нього питально, ніби чекає на правильні слова.

— Скільки з мене? — здогадується Паша.

— Та ніскільки, — по-доброму всміхається приземкуватий. І тут-таки дістає з-під жопи калькулятор, щось там клацає і тим-таки довірливим голосом додає: — Ну шо там у тебе є? Сотня є? Ну, давай.

Паша дає, скільки просять. Приземкуватий дістає ключа, прочиняє двері, сторожко визирає в коридор, швидко випускає Пашу, зачиняється зсередини. Ніби на сповіді побував, думає Паша й виходить у зал очікування.

Б’є десь зовсім поруч, головне, б’є так, що незрозуміло, куди впаде наступна. Розривається весь час: то за коліями, то за проспектом. Усі тиснуться до стін, після вибуху починається приглушене виття, потім знову стає тихо. А тоді знову ламається тиша за вікнами й починається виття. Горить! — раптом кричать біля входу, і всі кидаються туди, визирають у вікно. Паша теж визирає, стоїть поруч із усім цим натовпом, який півгодини тому ледь не роздер його своїми золотими зубами, бачить, як за висотками підіймається масний чорний дим, настільки масний і настільки чорний, ніби там трупи палять. Де це? Де? — питає жіночка, низенька, в чорному пальті, з червоними відмороженими долонями, якими вона час від часу поправляє волосся, що вибивається з-під беретки. Де? А потім і сама розуміє де, і починає дико кричати, на повне горло, лякаючи й без того наляканих птахів і дітей. Що? Що там? — перепитують одна в одної ті, що стоять позаду, і діти теж налякано перепитують: що? що таке? І всі розуміють, що там таке: очевидно, в одній із цих висоток вона й живе, очевидно, десь там і горить, тому хай кричить, хай викрикує все, що може, чим тут зарадиш. Паша розвертається й проходить залом, повертає в коридор, минає чорні тіла, що лежать попід стінами, тиснуться під батареї, оскільки біля батареї безпечніше, пригинається на кожен спалах у небі, на кожен звук поза вікном. А коли вибухає зовсім поруч, за вагонами, присідає і так, зігнувшись, добігає до камер схову, протискається між тіл, знаходить якусь шпарку під колоною, падає туди, забивається, затихає.

Хтось тулиться йому в плече, лізе під лікоть. Баба, здогадується Паша, баба із золотом під язиком. Сидить, боїться поворухнутись, хай тулиться, думає, хай гріється. Коли я востаннє ось так лежав із жінкою? — згадує. Згадує, згадує, потім кидає. Іншим разом, думає, іншим разом згадаю. Добре, думає далі, тепло, безпечно та пахне жінкою. Щоправда, пахне вона, ця жінка, дивно: ніби хтось довго ходив у шубі під дощем, а потім заліз до тебе під ковдру. І пахне тепер псятиною — чимось живим, але вуличним, приблудним. Паша скошує погляд — так і є, пес. Як він тільки сюди прибився: мокрий, сірий, із темними переляканими очима.

Паша хоче його відсунути від себе, торкається рукою псячого хребта, відчуває, як пес приречено здригається. Давай, давай, каже Паша, іди звідси. Але пес упирається й не йде, повертає до нього морду, зазирає Паші в лице, натякаючи, що йти йому звідси нікуди. Власне, як і самому Паші. Неправильно все це, думає Паша, пес мав би захищати, огризатися, а тут навпаки: лежить, засунув голову мені під лікоть, ніби не хоче нікого бачити.

Та й інші тут — відводять очі, загортаються в ковдри, зариваються у власний одяг, як риби, що ховаються в мул. Віддалік, в іншому кутку, на стільці сидить старенький. Зелене жіноче пальто, розмокла вуханка. Стілець приніс, очевидно, з дому. Тримає на руках якісь перемотані подушки. Кожен, тікаючи, щось тягнув за собою, він ось, схоже, вирішив, що без подушок вирушати кудись немає жодного сенсу. Паша роззирається, розглядає публіку. Хтось спить на ковдрі, просто на підлозі, хтось обкладається торбами, щоб жодної не потягли, хтось прикотив валізу. Але переважно речей на руках небагато. Зрозуміло: поспішали, хапали, що трапиться під руку. Передусім документи й коштовності. А тепер сидять і недовірливо дивляться довкола: маючи в кишені золоті сережки, не надто охоче знайомишся з невідомими біля камер схову. Паша ловить ці погляди — погляди людей, у яких є що відібрати, було би бажання, і які через це вразливі та беззахисні. Вдома ти спробуй познаходь усі ці браслети й купюри. А тут усе при них: добре понишпори в кишенях чи за пазухою — все знайдеш, усе відбереш. Вони самі це розуміють, тому й дивляться довкола зацьковано, ковзають поглядом по чужих тілах, а коли зупиняються на тобі, то в погляді відразу ж з’являється страх і ворожість. Пес це теж відчуває — нікому він тут не потрібен, ніхто його тут не тримає, і розраховувати він тут може не так на чиюсь великодушність, як на слабкість. Мабуть, тому й вибрав безпомилково Пашу.

Цього разу б’є просто над головою. Аж гасне світло. У темряві жінки знову починають вити. Пес ще глибше заривається Паші під лікоть. Паша б теж радо заховався під чийсь лікоть, ось тільки немає такого ліктя на цьому вокзалі. За якийсь час світло з’являється — лампи пульсують, слабко освітлюючи коридор. Жінки відразу ж заспокоюються: хтось дістає їжу, хтось длубається в торбах, хтось перевіряє кишені. Паша не витримує, встає та рушає на вихід. Пес, ясна річ, суне за ним. Проходять темним залом очікування, дивляться крізь вікна. Дим за висотками осів під дощем. Знадвору тихо, бити, схоже, перестали. Дихати в залі стало ще важче. За вікнами розливається темне срібло січневого неба. Паша проштовхується до вікна. Жінки незадоволено слідкують за кожним його рухом. Паша почувається злодієм, що повернувся на місце злочину. Що я тут стою? — думає він. -Чого чекаю? Зараз прилетить що-небудь, привалить плитою, ніхто не відкопає. Коли там Альоша має нас вести? Паша дістає мобільник, дивиться на час. Ще півгодини. Куди він нас поведе? Що за ідея — пхатися шпалами через промзону разом із купою баб? Далеко ми так дійдемо?

Давай, вали звідси, говорить Паша сам до себе й рішуче йде до дверей. Перед дверима завмирає. Чує, як тілом, від легень, прокочується слабкість і нерішучість. Але глибоко видихає, штовхає двері й виходить на вулицю. Двері за ним моментально причиняються. Але пес також устигає вислизнути.

І ось Паша стоїть на порозі, і знову чує над собою голубине дихання, розглядає небо, в якому час від часу пропливають темні нитки диму. Перебіжу проспект, вирішує, заверну у двори. Вийду до висоток. Там, схоже, вже відстрілялись. Якщо зупинять, скажу: додому йду. Пробігається кишенями — паспорт, ключі, гаманець, мобільник. Можна йти. Але не йде. Стоїть і не розуміє, що не так. Занадто тихо. Зовсім тихо. Незвично тихо. За останні місяці він просто звик, що повітрям регулярно струшує. Ще годину тому струшувало. Ще півгодини тому зникло світло. А тепер ось тихо. І порожньо. І дим протікає небом теж тихо й печально. І ось у цій тиші Паша раптом починає розрізняти гуркіт. Щось рухається з боку проспекту, рухається в цей бік. І хоча нічого не видно, гуркіт стає все виразнішим і загрозливішим. І добре було б кудись від цього гуркоту сховатися, забитись комусь під лікоть, пересидіти в кутку, заплющивши очі від страху. Пашу охоплює паніка. Що робити, думає, куди бігти? Голуби над головою теж починають нервово шарудіти крилами. І жінки за спиною поприлипали до вікон, визирають звідти, не розуміючи, що відбувається: що це за гуркіт, звідки він? Паша стоїть закам’яніло на порожніх розкислих сходах і відчуває на собі всі ці погляди: і напружені погляди жінок, і недовірливі пташині погляди, і ще чийсь погляд, погляд чогось невідомого, що розглядає його нізвідки. І коли очікування стає аж надміру багато, так багато, що від нього починає боліти серце, з-за рогу на привокзальну вивалюється танк — брудний, зелений, із прив’язаними ззаду колодами, із трьома пасажирами нагорі. Різко вивертається та мчить у бік вокзалу. Підкочує просто до сходів із колонами, грізно випускає дими, завмирає. 64-й, автоматично вгадує Паша. Башта повільно-повільно рухається, наводячи гармату просто на Пашу. Зараз вистрілить, думає Паша й навіть повітря сковтнути боїться, зараз вгатить просто по мені. Відчуває, як береться холодним потом його футболка, відчуває, що не відчуває власних ніг, відчуває, що не відчуває загалом нічого. Дивиться на цю гармату як заворожений. І ці троє, що сидять нагорі, дивляться на Пашу з непідробною цікавістю, мовляв, що за очкарик, звідки він тут? Про щось весело перегукуються, Паші не чути про що, зрозуміло, що говорять про нього, і зрозуміло, що нічого хорошого не говорять. Брудна форма, перемащені димом обличчя, важкі накипи землі на взутті. І прапор над баштою — темний і замащений, мов бинт, який довго прикладали до відкритої рани. Паша намагається зрозуміти, що це за кольори, але їх навіть не вирізниш. Одне слово, прапор не такий, як над його школою. Головне — не рухайся, застерігає Паша сам себе, стій, де стоїш.

І тут машина глухне — і стає по-справжньому тихо. І птахи втискаються одне в одного. І жінки за вікнами притихли, дивляться. І пес ховається в Паші під ногами, боязко озираючи невідомих. Але один із бійців, той, що сидить просто коло башти, обіймаючи гармату, кричить:

— Ей, давай-давай!

Паша розгублено озирається, не знаючи, що робити.

— Давай-давай, сюда! — кричить весело боєць.

І тут Паша розуміє, що кричать не до нього. Кричать до пса. Не віддам, вирішує Паша, нізащо не віддам. Але боєць уже шарить кишенями. І дістає звідти замусолений снікерс. Розриває упаковку, надкушує, решту кидає на асфальт, просто під танк. Пес тут-таки зводиться на лапи й, підібгавши хвоста, спускається вниз. Хапає снікерс, пожадливо його ковтає, лягає під машиною, намагаючись не дивитися на Пашу. Бійці сміються, Паша теж розгублено посміхається, хоча що тут смішного.