Розділ «День перший»

— Ну давай, — невпевнено погоджується Паша.

— У тебе бабки хоч є? — питає про всяк випадок ігуана, примружуючи око. Хоча воно все одно не примружується, пронизуючи Пашу: кругле, риб’яче, водянисте, як ранкове повітря.

Водій викручує перед мотелем, просто біля ніг кількох військових, що стоять і димлять, і дивляться на них звично, себто як на рухому мішень. «Опель», залитий багном, чавить калюжі й стрибає вузькою асфальтівкою геть від траси, у сіру вогкість зимової панорами, яка враз відкривається перед ними, щойно вони вискакують на гірку й вивертають за лісосмугу. Звідси, від лісосмуги, поля обриваються вниз і тягнуться, скільки стає ока, а там, де вже нічого розгледіти не можна, за туманом і низькими хмарами, схожими на вантажні літаки, там теж щось є, щось дихає, горить, виблискує. Паша здогадується, що це і є місто. Таксист бовтається в ямах, стрибає, злоститься, а вже коли мотель зникає за лісосмугою, трішки розпружу-ється, пригальмовує, зараз, каже Паші, скло протру, каже, і сходить на узбіччя, черпає там повні пригорщі твердого потемнілого снігу й починає протирати ним лобове скло. Паша дивиться, як розламується сніг, як він сповзає склом, розмиваючи простір, як болісно дмухає на скрижанілі пальці водій, як він притискається своєю потертою шкірою до брудного капота, дістаючи до скла, втираючи в нього крижані згустки, Паша вилізає назовні й дивиться на південь, намагаючись убити час, якого в нього, насправді, не так вже й багато.

Чорне від незібраного з минулого року соняшника поле, де-не-де сіре, аж до синього, снігове ошмаття, вогка жирна земля, глибокі сліди від техніки, що в’їжджала просто в цю темну соняшникову пройму: невідомо, чи щоби відстрілятись і поїхати далі, чи щоби пропустити зустрічну колону. Паша робить крок уперед, крізь затвердлу снігову кірку гостро пробивається трава, краще туди не ходити, нагадує він сам собі й відступає ближче до машини, яка дає про себе знати за спиною теплим бензиновим запахом. За перемерзлим соняшником тягнуться ЛЕПи, ніби підставки для рибальських сітей. Чорний метал підтримує важкі поздовжні лінії дротів, що розтинають небо, витягуючись у дощ. У низині, далеко, за полями, темніють мокрою шерстю голі дерева дачного кооперативу. Цієї зими дерева взагалі особливі: чутливі, мов тварини, здригаються на кожен вибух, тримають у собі своє тепло, не вимерзають, прогрівають довкола себе чорні лунки, в яких темно зеленіє стара трава. Кора вогка й беззахисна — торкаєшся її та плямишся цим темним болючим соком, ніби фарбою, ніби кров’ю з надрізів. А за дачами, які тягнуться уздовж русла мілкої промислової річки, всуціль зарослої очеретом, ледве розгледиш огорожу ремонтного заводу, що лежить у балці, а балка, заповнена дощем і туманом, вигинається в бік міста, і повітря стає таким щільним, що далі вже не видно нічого, але там теж щось є, більше того: там усе лише починається, там починається місто. І ще, останнє: збоку, на обрії, де світло небес відливає молоком і оловом, стоять труби комбінату — високі, холодні, мертві. І головне, ніде жодного птаха. Ніби тут був великий голод, і птахів поїли. А поміж цим усім має лежати лінія фронту. Справжня лінія фронту. І якщо раніше, доки місто було в облозі, Паші так жодного разу й не випало її перетнути, то ось сьогодні, схоже, перетнути її, цю лінію, доведеться. Ну що ж, заспокоює Паша сам себе, ну що ж.

Востаннє Паша їхав на таксі місяць тому, повертався з міста. Дорога прострілювалась, проте всі думали, що коли їхати швидше, то шансів загинути не так багато. Вони стояли на виїзді з міста, коло порожньої заправки, темною наляканою зграєю: Паша й кілька жіночок, що поверталися додому, на станцію, обтяжені торбами, мов гріхами. Їх довго ніхто не хотів брати, зрештою гальмонув і завмер посеред калюжі «жигуль», котрась із жінок махнула була водієві, мовляв, під’їдь, незручно добиратись водою, але водій так відчайдушно почав кричати, що всі мовчки полізли у воду. Він так і кричав цілу дорогу, рвонувши від заправки, вискочивши в поле й женучи чорним вугільним простором між містом і станцією, ні на мить не збавляючи швидкості й ні на мить не вмикаючи фар, мчав і лаяв, як умів, нещасних жінок. А вони у відповідь кивали мовчки головами, ніби погоджувалися з усім, схожі на прочанок у церкві: прийшли каятись, тож і каються тепер, чого ж не каятись, раз прийшли. Паша навіть хотів перебити його, заступитися за жіночу гідність, але не перебив, не заступився, а, виходячи, ще й переплатив.

Дорога розбита настільки, що їздять нею радше з поваги до її минулого. З тим самим успіхом можна їхати чорним розкислим ґрунтом. Але ігуана-таксист, схоже, цю дорогу знає, як власне тіло: де треба — почухає, де болить -натисне. Коли на узбіччі з’являється великий дерев’яний хрест — завзято хреститься. Причому незадоволено кидає оком на Пашу, буде той хреститися чи ні? Паша вдає, що нічого не помічає. На розвилці й унизу, перед мостом, стоять покинуті блокпости, мов розорені кимось пташині гнізда. Домашній одяг, посуд, газети, розбиті армійські коробки, розтерзані вітром мішки з піском — усе це по-сиріт-ськи лежить просто неба, забивається в ґрунт, змішується зі снігом і мулом. Проїжджаючи блокпост, ігуана щоразу напружується: ніхто не знає, що лишили по собі ті, хто гнив тут останні місяці, які несподіванки можна знайти в їхніх норах. Та й чиї це блокпости — тепер і не зрозумієш: усе випалено, вибито осколками, і дерева довкола схожі на щогли рибальських човнів — гострі, високі, зовсім без гілок. А особливо страшно переїжджати міст, оскільки міст -об’єкт стратегічний, а кожен стратегічний об’єкт викликає найперше бажання його підірвати, висадити в повітря разом із тими, хто вирішив його, цей об’єкт, перейти. Ігуана аж очі заплющує, в’їжджаючи на нього. І Паша, побачивши таке, теж примружується. Так і їдуть якийсь час, наосліп. Страх — штука невидима, але всеохопна: ніби й не бачиш жодної загрози, довкола тихо, і навіть небо вгорі відблискує металевими пластинами, а ось саме лише усвідомлення, що ти на прицілі і що в’їбати може будь-якої миті, незалежно від кольорів і рухів у небі, робить цю всю ситуацію незатишною, і хочеться далі сидіти із заплющеними очима й рахувати, скажімо, до ста, доки від тебе відійдуть усі довколишні монстри.

Ігуана не витримує першим — тисне газ, вивертається між бетонних блоків із нанесеними червоною фарбою застереженнями та рве вперед вугільною заштрихованою дорогою. Проте, не виїжджаючи на черговий пагорб, біля чорної низької лісосмуги, що тягнеться праворуч від асфальту, вся суцільно з шовковиць і гострих акацій, раптом викручує кермо. «Опель» їхній хлюпається в снігову яму, мов пес у пінисте море, важко пробуксовує, відпльовується чорноземом і кригою, а все ж рухається, рухається вперед, виповзає потроху зі снігової каші, торкається колесами твердого, вигрібає на присипану гравієм траву, за якою ледь-ледь можна розгледіти стару доріжку, та, щоразу по-слизаючись на мокрій глині, пхається далі, уздовж чорних, як газетні заголовки, шовковиць.

— Ти куда? — лякається Паша. — А якшо міни?

— Да які міни? — злісно відповідає ігуана. — Тут роки два ніхто не ходив, дивись, яка трава.

Трава дійсно б’ється об днище «опеля» й лізе у вікна, і не виїхати б їм із цих хащів, якби не просипаний кимось завчасно гравій, невидимий, проте відчутний: хрустить під колесами, наче яблуко на зубах, і глухо пересипається. Ігуана задоволено тисне на газ, у небі просто над ними бовтається прозоре обіднє сонце.

— Колись була нормальна дорога, — пояснює ігуана задоволено, — можна було на дачі з траси проїхати. Заросло все, бачиш?

Довго їдуть невидимою доріжкою, толочать сухий бур’ян, притискаються до лісосмуги, щоб не помітили. Хоча лісосмуга наскрізь просвічується й продувається січневими вітрами, скрадайся не скрадайся — до першого поста, потім викручуйся як можеш. Попереду, з-поза шовковиць, уже проглядають перші дачні паркани, лісосмуга різко обривається — далі лише пласке поле, перекопане кротами, і за ним — тиха, як смерть, дачна вуличка. Пашу знову охоплює невимовний страх, знову хочеться заплющити очі й заховатись під ковдру, але ігуана не витрачає часу даремно, тисне на газ і завертає вбік, просто в яр, туди, де має текти річка. І машина сповзає полем, підстрибуючи на кожній кротячій ямі, дачі залишаються вгорі, натомість вони справді сповзають майже в річку, вздовж якої тягнуться коров’ячі стежки, і ось цими коров’ячими стежками ігуана й править далі, все швидше й швидше, все далі й далі від порожніх дачних віконниць. Паша не витримує й озирається, і встигає навіть розгледіти розбиті злі віконниці, але їх із ігуаною це вже не стосується, вони вже вискакують повз очерети на нормальну бетонку, мчать поганою, проте твердою дорогою, довго, невимовно довго трясуться цією бетонкою, потому пірнають під високу огорожу ремонтного заводу.

Дорога стає кращою, проте ігуана не поспішає, навпаки — пригальмовує. Прислухається, дивиться довкола. Паша опускає вікно. З вулиці тягне болотом і мертвою травою. Рушають далі. Огорожа тягнеться собі, тягнеться, нарешті попереду з’являються ворота — сині, металеві, розчахнуті настіж. Ігуана обережно підкочується. Порожньо й тихо. Але тиша така, ніби хтось вийшов і ось-ось повернеться. Тиша тисне й лякає. І щось там, за воротами, просто на землі, між подертими комбінезонами й перемащеним ганчір’ям. Щось зайве. Ігуана пригальмовує й дивиться туди, не відриваючи погляду. Паша висовується збоку, теж хоче розгледіти.

— Шо там? — питає налякано. — А? Шо?

— Собаки, — відповідає ігуана, важко ковтнувши слину. — Постріляли.

— Для чого? — не розуміє Паша.

— Хуй їх знає, — пояснює ігуана, — мабуть, шоб не шуміли.

Псів двоє. Обидва великі, темні, незрозумілої породи. Лежать у брудній воді, один коло другого. Кров під ними всоталась у сніг та асфальт, шерсть довкола ран позлипалася червоними згустками. Затверділий від смерті вишкір, гострі, але вже цілком безпечні ікла, скляні ґудзики очей, чорні подушечки лап. Порожнє подвір’я, відчинені ворота. Ігуана мовчки рушає далі. На якусь мить виходить сонце. Паша дивиться проти сонячних променів, прикривається долонею, тоді переводить погляд на ігуану: йому здається, що очі в ігуани зволожуються. Від сонця, мабуть.

Ліворуч тягнеться бетонна огорожа, праворуч — фарбована в жовтий труба газогону. Труба в кількох місцях перебита, ніби кістка, болить і потребує допомоги. Проте допомогти ніхто не може: вулиця порожня, на трасі зовсім нікого, лише попереду якесь палене залізо, так, наче хтось довго жував пересмажене м’ясо, не дожував, кинув остигати. Ігуана обережно об’їжджає палену гору.

— Танк, — каже, — 64-й. Горить, як дрова.