Розділ «День перший»

— Рот закрий, — радить йому молодий і починає нишпорити кишенями.

Дістає жуйки, дістає серветки, потім монети, потім канцелярські скріпки. Потім усе це вивалюється йому з рук і розсипається липкою підлогою. Потім він лізе кишенями джинсів, дістає гаманець, демонстративно, щоб ніхто його не запідозрив, розкриває, длубається там із неприхованою цікавістю, дістає старі квитанції, дістає карточку із супермаркету, повідомлення з пошти. Перераховує купюри, на мить затримується, давай-давай, киває йому приземкуватий, і молодий рішуче запихає гаманець назад, до Пашиної кишені, а сам обплескує Пашу по боках своїми кістлявими, як у смерті, долонями, а відтак лізе до рюкзака. Копається там, як у себе вдома, витягає бутерброди, пляшку з водою, старий пошарпаний детектив. А Паша стоїть і дивиться вниз, у куток, де жінка притискає до себе малу, і жінка дивиться на Пашу так, ніби ніколи, жодної хвилини свого нещасного життя не сумнівалась, що це саме він, саме Паша, ось саме цей бородатий в окулярах задрот зняв із неї її золото. І тут Пашу різко обертають лицем до народу.

— Хулі ти тут без документів шаришся? — питає молодий не так Пашу, як усю цю золотозубу бабську публіку. -А?! — говорить театрально, з притиском.

— Я з документом, — ображено відповідає Паша й відчуває, що ось-ось заплаче, і всі побачать, і сміятимуться, що ось цей — великий, здоровий, із бородою — стоїть і плаче.

Але плакати йому не дають. Приземкуватий обертається разом із Пашею, штовхає його вперед, і вони різницьким ножем прослизають крізь липкий маргарин натовпу. Спокійно, — кричить приземкуватий угору, ніби звертається до птахів, — розберемось. Птахи не відповідають.

Зсередини гніздо чергового по вокзалу нагадує камеру смертника: так само тісно, так само непровітрено. Жалюзі опущені, що там у залі — не зрозумієш. Екран компа на столі перемотано скотчем, скотчем — знову ж таки -до скла приліплено календарик за минулий рік. Горнятко з монетами та канцелярськими кнопками, калькулятор, кілька профспілкових газет — на такому робочому місці важко любити клієнта. Ага, ще портативний телевізор -червоний, із запилюженим, ніби попелом присипаним екраном, схожий на мініатюрну газову камеру. Пашу заводять, ставлять до стінки. Приземкуватий причиняє двері на ключ, ключ ховає до кишені. Добре, що не проковтнув, думає Паша, дивлячись на це все. Хоче сісти на офісний стілець, проте молодий його випереджає — стрибає та відразу вмикає телевізор. Нічого особливо там не показують, а все ж з’являються якісь тіні, йдуть крізь дим, спливають кров’ю, сиплють на камеру прокляттями. Приземкуватий теж сідає, просто на стіл, жопою на калькулятор. Кидає бушлат із бобром на руки молодому, той так і сидить — із бушлатом на простягнутих руках, ніби хліб-сіль тримає. Приземкуватий схрещує руки на грудях, час від часу рішуче почухує щелепу — розбирається. Під бушлатом у нього темно-зеленого кольору піджачок, у тон із гумаками. Паша лізе нарешті до внутрішньої кишені, дістає паспорт, мовчки простягає приземкуватому. Той так само мовчки гортає Пашину синю затягану книжечку, зупиняється на фото (Паша швидко знімає окуляри, підсліпувато спрямовуючи зір у нікуди), знаходить прописку.

— Зі станції? — питає спокійно.

— Ну, — підтверджує Паша.

— Учитель?

— Учитель.

— Шо зразу не сказав?

Паша знову хоче розплакатись. Але плакати не можна, і він починає виправдовуватись, мовляв, не встиг, не розібрався, не повторив, не почули, не так зрозуміли. Гово-рить-говорить, а сам думає: а з ким я говорю? Хто вони? Що вони роблять у кабіні чергового по вокзалу? Спитати б їх, думає Паша, спитати б...

Доки збирається спитати, хтось стукає у віконечко. Молодий флюгером обертається на своєму стільці, прочиняє вузьку амбразуру, перегинається, слухає, слухає, довго, безкінечно довго вислуховує чиїсь безкінечно довгі плачі й нарікання, а потому починає відповідати. Голос у нього глухий, його й у кімнаті чути через слово, а що вже чують ті, спраглі, по той бік віконця — можна лише здогадуватись. І говорить він рішуче, так, мовби довго стримувався, наче давно не мав аудиторії, а тут раптом така можливість: говори все, що хочеш. Нє, говорить він, не буде. І завтра не буде, додає. І післязавтра теж, не заспокоюється. І туди теж не буде, і звідти не буде, нічого не буде, малює він доволі печальну картину. Немає, каже. І його теж немає. І їх немає. Нікого, нікого немає! -не залишає жодної надії він. Але пасажири потойбіч віконця не відступають, не здаються, намагаються все-таки випитати в нього бодай щось. Але й молодий теж не збирається так просто видавати всі залізничні секрети. Куди? — перепитує він здивовано, — а хуй його знає, — дає вичерпну відповідь, зачиняє амбразуру й повертається до Паші з приземкуватим. У віконце несміливо стукають.

Молодий, не обертаючись, б’є кулаком по склу. З того боку западає тиша.

— Так а ви шо, — питає Паша розгублено, — чергові по вокзалу?

— Чергові, — відповідає йому приземкуватий. — Ти, -каже, — вчителю, не ображайся, шо ми тобі руки ламали й мордою по плитці протягли: знаєш, шо тут у нас робиться, скільки тут чужих крутиться? Начальство уїбало. Ми за старших. Так шо не ображайся.

А Паша вже й не ображається. Після «вчителя» якось відразу попускається, зла не тримає, поправляє окуляри вказівним пальцем, поправляє — і сам себе за це ненавидить.

— Тобі куда нада? — питає його приземкуватий.

— Думав пересидіти й піти собі, — каже на це Паша.

Каже й чує, як на вулиці знову починає здригатись.