Розділ «День перший»

— Да я тобі кажу, — з таким само викликом говорить Ганс, віддаючи Пітерове посвідчення першому. Той мовчки дивиться на Пітера.

— Послухайте, — каже Пітер, підіймаючись, від чого всі четверо знову напружуються. — Восени я тут теж був. Ось паспорт, там усі штампи.

Він дістає паспорт і соває першому. Перший мовчки передає паспорт за спину, сам не зводить із Пітера очей. Той намагається заспокоїтись, лізе до кишені, від чого всі вкотре напружуються, і дістає сигарети.

— Курити будете? — питає, перебігаючи очима від одного до іншого.

Але всі мовчать. А Ганс, погортавши паспорт, простягає першому, нахиляється й говорить щось йому на вухо. Перший киває та віддає документи Пітеру.

— Так а в чому проблема? — питає Пітер з удаваним занепокоєнням.

Перший військовий довго мовчить, дивлячись на Пітера, а коли той не витримує та відводить очі, говорить:

— Проблема в тому, — говорить, — що хтось стукає. Тобто передає дані. І схоже, що це хтось із цивільних.

— Чому з цивільних? — посміхається Пітер.

— Тому, що всіх інших ми знаємо, — відповідає йому військовий. — Хтось стукає. Ти не знаєш хто? — питає він раптом Пітера.

І тут вони всі вчотирьох беруть Пітера в коло. Той полотніє.

— Ні, — говорить, — не знаю.

— Точно? — перепитує його військовий.

— Точно, — не вагаючись, відповідає Пітер.

— Ну ладно, — говорить на це військовий. — Можеш іти, — каже він Пітеру й раптом повертається до Паші. -Тепер ти.

Паша розгублено чіпляє на носа окуляри й порпається в кишенях, знаходить паспорт, віддає його першому. Але відчуває, що цього недостатньо, що треба якось запевнити їх, мовляв, усе гаразд, жодних проблем із ним, Пашею, нема.

— Я з ним, — говорить він гарячково, повертаючись у бік Пітера.

І раптом зауважує, що Пітера вже немає, що той устиг зникнути, розчинитися в повітрі, забувши на столі непочату пачку міцних сигарет.

Паша сидить у просторій холодній кімнаті з комп’ютером і чорним сейфом — очевидно, в бухгалтерії. Вивіски він не розгледів: Ганс провів його сходами нагору, підштовхнув у сирі сутінки коридору, легко, проте наполегливо, щоби він навіть не думав опиратися. Хоча він і так не думав — пройшов темним коридором, майже наосліп, зреагував на команду за спиною, спинився. Ганс підійшов до дверей, спробував відчинити, дверна ручка в його долоні зламано скрипнула, двері не піддалися. Тоді він надавив на них плечем і тут-таки ввалився до порожньої кімнати. Зайшов, скептично оглянув замкнений сейф, чіпати не став.

— Сиди тут, — крикнув у бік Паші. — Чекай.