Розділ «День перший»

Жінки справді мовчать, але розступаються. І з-поза їхніх спин виходить двоє. Першим іде приземкуватий, ніби натоптаний чимось, із жорстким волоссям і світлими, вигорілими на сонці очима. Схожий на начальника, але такого, колишнього, без підлеглих. У камуфляжному бушлаті з коміром із якогось дохлого бобра, у випрасуваних, зі стрілкою, брюках, заправлених у сині гумаки. А за ним іде другий, зовсім молодий, сопливий якийсь, із червоними, злими й припухлими очима. Наче всю ніч грав на комп’ютері і до того ж програв. Рухи нарвані, хода ламана, куртка з якимись блискітками, взуття дитяче — зелені кросівки, потемнілі від води. Ага, думає Паша, все-таки чоловіки є. Не всі виїхали. Найкращі лишились.

— Шо тут? — питає приземкуватий.

Говорить, мішаючи слова, стоїть перед Пашею, а дивиться вбік і питає кудись убік, ніби з духами розмовляє. Говорить, а сам якось упевнено й уміло затискає своїм животом Пашу в куток, до жінки з дівчинкою, що затихла, заінтригована появою нових персонажів.

— Ось, — починає пояснювати Паша, теж мимоволі мішаючи слова, — женщіна, значить, спала, з дитиною, зняли золото. А вона, значить, спала, і золото зняли... — говорить Паша все менш упевнено.

— А ти хто? — приземкуватий питає його, хоча дивиться на жінку із заліпленим обличчям: чи хтось побив, чи сама впала. Тож Паша й не знає, відповідати самому чи жінка за нього відповість.

— Я? — перепитує він про всяк випадок.

— Ти, — повторює приземкуватий. — Може, ти і зняв?

— Я? — ще розгубленіше видихає Паша.

Він уже збирається сказати приземкуватому все, що про нього думає, і захлинається теплим застояним вокзальним повітрям, аж тут його випереджають:

— Да він, він, — твердо, хоч і неголосно кидає збоку якась баба із золотими зубами.

Паша обертається на голос, йому аж подих забиває від люті, хоче її, цю бабу, розгледіти, шукає її очі, але бачить лише зуби, що тьмяно світять із натовпу. Паша ловить себе на думці, що ніколи не бачив стільки золота, може, це і є те золото, яке зняли, думає він, може, вона зняла його й заховала під язиком, і хоч говорити незручно, проте ніхто не відбере. Він сіпається вперед, аби і їй теж сказати все, що думає, але приземкуватий різко виставляє руку, Паша натикається на цю перепону, відкидається назад, знову рветься в натовп, але приземкуватий виставляє вперед цілу п’ятірню, розчепірює товсті пальці зі світлим, мовби вибіленим волоссям. Паша дивиться на ці пальці й злякано відступає.

— Стоять, — каже приземкуватий. — Стоять. Ти хто такий?

— Учитель, — говорить Паша.

— Да який учитель! — кричить збоку якась інша жінка, теж золотозуба, між іншим. — Він зняв!

— Тихо, — каже на це приземкуватий, важко підіймаючи руку. — Розберемось. Документи, — повертається він до Паші.

Паша думає: треба спитати, хто це, у жодному разі не можна давати йому в руки свій паспорт. І тут-таки лізе за паспортом. Приземкуватий натомість розуміє це по-своєму й перехоплює Пашину руку. Викручує її, ніби мокре прання, розвертаючи Пашу до стінки. А баби галасують уже всі разом:

— Він! — кричать. — Точно, він! Терся тут, штовхався!

Він!

— Тихо, — обриває їх приземкуватий і, звертаючись до молодого, наказує: — Кишені перевір.

— Хто ви такі? — нарешті видавлює із себе Паша, крутячи головою.