Розділ «День перший»

— І шо робити? — розгублено запитує Паша. — У нього зі здоров’ям проблеми, боюсь за нього.

— Забирайте його тепер, — радить йому Пітер, посміхаючись, — вони ще кілька днів будуть звідти виходити, — показує він на бійців довкола, — їм усім зараз буде не до вас. У місті влада міняється. Хто знає, що буде з інтернатом. Новій владі, -киває він головою в бік, де на його думку має тепер бути нова влада, — не до інтернатів. Будуть чистити місто після ваших.

Паші ріже слух оце ось його «після ваших», але він стримується, не заперечує.

— Там же стріляють? — припускає Паша.

— Тим більше, — погоджується Пітер. — Тим більше. Не хотів би я канікули під артобстрілом провести.

Паша гарячково думає. Не вигадує нічого кращого, як подзвонити старому. Дістає «нокіа», набирає.

— І зв’язок теж, місяці через два буде, — коментує Пітер. — І то — якщо ваша влада постарається, — Пітер знову робить наголос на слові ваша. — До цього не старалась, -додає.

Паша дивиться на екран — покриття справді немає. Хоча ще вчора вночі все було в нормі.

— Вони спеціально глушать, — пояснює Пітер, — щоби ваші, — показує довкола, — не знали, яка ситуація. Ніхто нічого не знає, ніхто нікому не довіряє. Середні віки, — додає він і старанно бичкує наполовину докурену сигарету в зробленій із порожньої пивної банки попільничці. — Ви не історію викладаєте? — прискіпливо дивиться на Пашу.

— Ні, — відповідає Паша, — не історію.

— Правильно, — хвалить його чомусь Пітер, — у вашій країні історію вчити — як рибу ловити: ніколи не знаєш, що витягнеш. Хоча мені подобається ця ваша любов до історії, — говорить Пітер, дістає нову сигарету, знову клацає «зіппо», знову пускає в стелю дим, — правильно-правильно, розбирайтесь, копайтесь, молодці. Що би я вам порадив, -продовжує Пітер, відкинувшись на спинку стільця й затиснувши сигарету двома пальцями, і Паша слухає його, аж зауважує, як до зали ввалюється четверо військових, і обличчя в них особливо темні, а рухи важкі й нервові, й очі в них червоні від злості та диму, окидають поглядом приміщення й чітко, безпомилково, відразу вираховують поміж бійців двох цивільних — Пашу й Пітера — і рушають у їхній бік, невблаганно оминаючи столи. І за столами раптом помічають цей рух, і розмови стихають, усі дивляться вслід цим чотирьом, що сунуть до їхнього столу, всі завмерли й напружились, лише Пітер так захопився розповіддю, що нічого не зауважує, сидить спиною до всіх, розглядає Пашу за пасмами диму й говорить із такими серйозними паузами, ніби сам дослуховується до власного голосу. — Я б вам радив обережно поводитися з історією. Історія, знаєте, така штука... — він замовкає на мить, добираючи в голові щось мудре, і раптом зауважує загальну тишу, і дивиться на Пашу пильно-пильно, і Паша не може зрозуміти, що він від нього хоче, аж тут до нього доходить, що він -Пітер — дивиться в його окуляри, дивиться й бачить там віддзеркалення тих чотирьох, що нависають у нього за спиною, і на якусь мить паніка пробігає його обличчям, нервово сіпається кутик вуст, і вена на шиї здригається від судомного бажання обернутися, проте Пітер уміло бере себе в руки й затягується, щоправда дещо нервово, але затягується, акуратно випускає в повітря дим і завершує, -яку ніхто не має права у вас відібрати!

— Хто такі? — говорить йому просто в потилицю перший. Паша злякано розглядає його берці — з розбитими носаками, з налиплою торішньою травою, — так само розбиті наколінники, важкі бокові кишені, наповнені чимось гострим і залізним, акаем, який він тримає на руках, мов немовля, що ніяк не засне, розгрузку з кількома запасними ріжками, ошмаття кольорового скотчу на рукавах, а головне — ніж, що стримить зі спеціальної кишені в районі серця, з чорним руків’ям і глибокими на ньому зарубками. Паша мимоволі починає перераховувати ці зарубки, але боєць повторює:

— Хто такі?

Другий і третій стають обабіч, аби перекрити можливі шляхи втечі. Хоча яка втеча? — думає Паша у відчаї. — Яка втеча? Четвертий визирає першому з-за плеча та дивиться з такою підозрою, що Паша аж здіймає окуляри, нібито щоб їх протерти, а насправді — щоб усього цього не бачити. А ось Пітер озирається на голос із безтурботною посмішкою:

— Преса, — говорить він і запихає руку в глибоку кишеню, очевидно, за посвідченням, і всі четверо вмить напружуються, але Пітер уже виймає руку й простягає їм необхідні папери. — Все гаразд, — намагається говорити легко й просто, — преса. Ось посвідчення.

Перший бере посвідчення й, не зазирнувши, передає його за спину, четвертому. Ганс, каже, перевір. Ганс бере й уважно водить червоними перемерзлими пальцями з чорною землею під нігтями вздовж рядків. Пітер, посміхаючись, простягає руку, мовляв, давай, давай назад, у нас тут цікава розмова, не заважайте. І Ганс, завагавшись, уже тягне до нього руку з документами. Втім, затримує рух, і ще раз дивиться в папери.

— Ти коли кордон перетнув? — питає несподівано.

— Місяць тому, — говорить Пітер, витримавши паузу.

— Угу, — не надто вірить йому Ганс. — Я тебе тут з осені пасу.

— Та ладно, — з викликом відповідає йому Пітер.