Розділ «День перший»

Взимку він завжди згадує дитинство: чорні дерева в снігах, робітники тягнуться від станції, ніби мисливці повертаються з ловів. Золота електрика, сині призахідні тіні. Ось нині теж зима, і свята ще не завершились. Дощ із туманом наповнюють ґрунт водою, і небо від такої кількості вологи схоже на потопельника при березі — набрякле, із синім відливом на сірому тлі. На таке небо навіть дивитись не хочеться. Паша й не дивиться — сидить на лавці, з подивом розглядає під черевиками торішню траву, що пробивається крізь плитку й сніг, стигне на свіжому повітрі. Паша піднімає капюшон, у куртці тепло, спину зігріває рюкзак. Можна сидіти так безкінечно, відчуваючи, як ранні січневі сутінки спускаються з неба, наповнюють собою, наче фіолетовим барвником, простір, розмивають предмети, роблять лінії нечіткими. Чому він пішов від мене? — думає Паша про пса. — Чому не залишився зі мною? Дивний час: нікого не можна втримати, ні за кого не можна вчепитись. Уперше він відчув це кілька місяців тому, восени, коли місто почали брати в лещата, залізниця зупинилася, станція затихла. У молодших класах школярі про це не говорили: боялися, не знали потрібних слів. Старші теж нічого не знали, але нічого й не боялися. Сварились, перекрикували один одного, мало зважаючи на Пашу. Він не втручався, коли школярі просили розсудити їх, віджартовувався, переводив розмову на домашні завдання. Це не ваша справа, говорив, ваша справа — добре вчитись. Але вони вчились погано. І поводились погано. І на Пашині слова просто не звертали уваги. Одного разу, коли гриміти почало особливо близько, Паша спробував їх вивести з класу, в укриття, як він сказав. Його висміяли, діти поприлипали до вікон, вишукуючи в небі дими. Паша постояв, потоптався на місці й пішов до укриття сам. У коридорі наткнувся на директорку — густий шар косметики, намальовані брови. Схожа на клоуна, який багато й довго п’є. З вами все гаразд? — спитала. Паша кивнув: так, усе гаразд. А з вашими дітьми? — запитала вона без цікавості. І з ними теж — усе гаразд, запевнив Паша. Діти після того з ним і розмовляти не хотіли, ніби його й не було. Ніби не було його предмета. Коли уроки закінчувалися, Паша полегшено видихав і йшов додому. Коли зранку треба було йти на уроки, теж зітхав полегшено. Найкраще він почувався на тій півтисячі метрів, яку треба було пройти від дому до будівлі школи. Іноді, йдучи ввечері додому, сідав на зупинці, удавав, що чекає на маршрутку. Ховав голову в комір, сидів, дивився на темні яблуневі сади, за якими спалахувало й гуркотіло. Небо восени таке гулке, все в ньому відбивається й відлунює, як у порожній цистерні. Що я міг їм сказати, думає Паша, чого я їх узагалі можу навчити, крім граматики? Кожен сам собі вирішує, що робити, з ким бути. Кожен — сам за себе, думає Паша й щільніше кутається в куртку — від густого туману, від сутінків, що обступають вокзал, від вибухів, які знову починають рватися десь за висотками.

— Ей, дядя, — говорить хтось незадоволено, — ти тут живий?

Паша різко підводиться, ще не до кінця прокинувшись, так що в роті лишається солодкий присмак сну й затишку. Перед ним стоїть Альоша: куртка защеплена під горло, від чого голова його видається якоюсь пташиною, і погляд теж — як у пташки. Скажімо, у стерв’ятника. Стоїть, перетоптується в холодній воді зеленими кросівками, витягає з кишень червоні долоні, дихає на них холодним повітрям, шморгає відмороженим носом, дивиться кривавими білками.

— Ідеш, — питає, — дядя, чи тут будеш мерзнути? Давай, уплочено, нада йти.

— Іду-іду, — відповідає Паша, встає й бачить, що Альо-ша тут не сам.

За ним під дрібним, ніби розпорошеним, дощем бреде з десяток пасажирів. Першою йде жінка, років сорока, у темній дутій куртці, короткій спідниці, на високих підборах. Добре одягнена, з нормальною зачіскою. Впевнена в собі. Збоку подивитись — повертається додому з офісу. У нормальному житті — яка-небудь бюджетниця, що вміє брати хабарі. Єдине що — несе на спині великий мішок із будівельного магазину, а в мішку щось важко подзенькує, щось на зразок металевого посуду чи мідного начиння. Наче церкву пограбувала, думає Паша. За нею, тримаючи одна одну попід руки, йдуть ще дві жінки, дуже молодша й сильно старша. Очевидно, донька й мама. Старша молодшу постійно кличе Аннушкою, а молодша їй у відповідь узагалі нічого не говорить. Аннушка трішки забігає вперед, як бігунка, що хоче відірватися на повороті. Але мама не пускає. Повисла на лікті, мов старе пальто, тримає у вільній руці спортивну торбу з речами. За ними котить дитячий возик зовсім юна дівчинка. Паша ще думає, що міг її вчити. Хоча чому її вчити? — питає сам себе. — Вона, схоже, й без мене чудово з усім порається. Возик завалений пляшками з водою та одягом — навіть не спакованим, просто зваленим великою вологою купою. Колеса на возику побиті місцевими хідниками. Видно, що ним активно користуються, що це незамінна річ у господарстві. Хоча ось дитини немає, і де вона — питати не хочеться. Далі тягнеться жіночка в шубі, а крім шуби, в неї нічого й немає, в сенсі ні валіз, ні мішків, ні торб: схоже, єдина родинна цінність — ця її шуба, ось вона її й не скидає, зрослася з нею. На білку схожа, думає Паша. Йде, тупцяє по калюжах розтоптаними черевиками. Підбори перекосилися від часу, тож ззаду здається, що жінка має пару копитець. За ними якийсь старий тулить до себе, під полу пуховика, дівчин-ку-підлітка, теж доньку або внучку, в сірому весняному пальті, з розбухлим портфелем у правій руці. Потому йде впевнена в собі молода білявка, міцно затиснувши в одній руці пачку сигарет, а другою тримаючи валізу на колесах.

На білявці кросівки, дерті джинси й помаранчева курточка. Якщо будуть стріляти, почнуть, очевидно, з неї: вона тут найяскравіша.

Паша пропускає всю цю дивну процесію та прилаштовується позаду. Це недовго, думає собі, дійду з ними до м’ясокомбінату, далі — сам. А процесія йде повільно, ніби ніхто нікуди не поспішає, ніби часу у всіх — цілий вагон, один із тих, що сотнями стоять тут у тумані, як сонні тварини. Більшість — розбиті й спалені, частина — зі рваними наскрізними дірами, хоча є й більш-менш неушкоджені. Стоять, чекають своєї черги: живим не залишиться ніхто. Валка повільно рухається платформою, зупиняючись і присідаючи на кожен яскравий спалах у вечірньому небі. Коли платформа закінчується, Альоша зупиняється, обертається до групи. Всі завмирають. Дівчинка-підліток задирає голову до дідуся, щось питає, але той прикладає пальця до вуст: мовчи, слухай, не тепер. Альоша рішуче витирає шмарки, озирає публіку.

— Значь так, — каже, — мобільники вимкніть, не куріть.

Як у театрі, думає Паша.

— Йти за мною, — продовжує Альоша незадоволено. -Краще мовчки. Краще швидко. Засічуть — я за вас не відповідаю.

— Чорт, кого я слухаю? — думає Паша. Але нічого не каже: команда була мовчати.

Альоша зістрибує з платформи просто в туман. Жінка з мішком чекає, чи він, бува, не подасть їй руки, чи не допоможе спуститись. Але, не дочекавшись, теж зістрибує вниз. Мішок дзвенить залізом. Альоша звідкись із темряви загрозливо шипить. Далі в темряву стрибає Аннушка, тягнучи за собою маму. Стрибає доволі вправно, а ось старенька летить за нею слідом, як баласт із повітряної кулі. Дівчина з возиком теж хоче зістрибнути, проте не наважується. Тут уже Паша не витримує, підходить, проштовхавшись, спочатку стрибає сам, тоді бере возика, потім подає руку дівчині. Ставши ногами на тверде, дівчина боязко видирає руку, хапає возика, зникає в тумані. Далі до Паші рішуче пробивається білявка, кидає вниз валізу. Паша, здираючи шкіру на руках, ловить, ставить на землю. Потому ловить білявку.

— Акуратно, — холодно радить вона. І теж зникає.

Далі Паша обережно опускає онучку, за нею подає руку дідусеві. У дідуся долоня кістлява й непоступлива. Такими руками старі вчителі в поганих школах тягають двієчників за вуха. Останньою залишається стояти копитонога. Паша простягає до неї руку, жінка спирається на його долоню, дотик її виявляється приємним і сухим, наче вона щойно вийшла з теплої квартири, на диво легко зістрибує вниз, наштовхується на Пашу, так само легко від нього відштовхується, швидким рухом прибирає волосся. Обличчя в неї мокре від дощу, але усміхнене, мовби вона тішиться такій прогулянці. Може, просто не хоче виказувати, як їй страшно.

— Шо в тебе з пальцями? — питає Пашу. — Перелом?

— Все нормально, — відповідає Паша неохоче.

— Ясно, — не вірить вона, розвертається, тупцяє залізничним гравієм на своїх стоптаних копитах.

Паша ще раз озирається на вокзал. Бачить, як із приміщення на платформу виходять люди з автоматами, за ними вибігає приземкуватий, без бушлата: поспішав, очевидно, не встиг одягнутися. За ними вибігає Пашин пес, крутиться в усіх під ногами, тримає в пащеці щось темне, щось, на що краще не дивитись. Паша й не дивиться.

Під ногами скрипить гравій, час від часу трапляються порожні пляшки та пакети із супермаркетів, сніг уздовж залізниці давно випалений згорілими вагонами. Альоша йде, як зомбі. Себто цілеспрямовано. Жінки за ним ледве встигають. Особливо важко білявці. Тягне за собою валізку, що підстрибує на камінні й повсякчас перевертається, тягне її, мов якір, не може кинути. Паша її наздоганяє, пропонує взяти валізу. Але білявка якось підкреслено й демонстративно лякається й відсахується від Паші, відтак сухо дякує, але краще б узагалі не дякувала. Паша зупиняється, пропускає рештку їхньої урочистої ходи. Не вийшло? -сміється жінка в шубі, киваючи на білявку. Угу, відповідає їй Паша, чекає, коли всі відійдуть, потому теж рушає.