Розділ «XII. СКОРПІОНИ НА УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО»

* Скасована на внесок міністра Ів. Огієнка.

Такі були зовнішні умовини, правдивіше — пута для розвою української літературної мови. Але живого життя зачавити не можна: росте бо берізка й на скелі. Року 1872-го в Києві був заснований урядовий "Юго-Западный ОтдЂлъ Императорскаго Географическаго Общества", який відразу став у нас осередком українського наукового життя й згрупував біля себе всі наукові сили. На чолі цього Географічного Товариства став учений етнограф проф. Павло Чубинський (1839-1884), що перед тим року 1864-го за своє українофільство був висланий з Києва на Архангельщину.*

* Він автор українського гімну "Ще не вмерла Україна", музика М. Вербицького († 1870 р.).

Товариство це зайнялося виключно науковою працею й урядило широкі експедиції по всій Україні, збираючи велику силу етнографічного матеріялу: повір’я, казки, пісні, приказки й т. ін., і за 1872-1878 роки видало друком аж сім великих томів різнорідного матеріялу, що став цінним джерелом і для вивченя української мови. Ці сім томів сильно піднесли розвій нашої літературної мови.

На жаль, одного погляду на істоту української літературної мови й тоді ще не було, хоч праці М. Максимовича ясно довели самостійність нашої мови. Доцент Київського університету М. Драгоманів, наприклад, твердив 1871 р., що "українська мова потрібна поки що тільки на те, щоб при її помочі дібратися до мужика, ширити серед простолюддя просвіту, культуру і політичну пропаганду. Писати нею наукові праці тепер не тільки неможливо, але й не бажано" ("Україна", 1928 р., кн. 5, с. 61). Навіть більше того: "А які ми руські, — чи ми разновидність общого, чи окремне зовсім, — цього, правду сказати, гарно ніхто не знає і з тих, коїм здається, що їм відомі тайни Божі. Да й як його сказати, коли, нпр. словаря свого не маємо" (там само, с. 61). Року 1872-го Драгоманів твердив, ніби "чистих українофілів в Росії не багато, а працьовитих і просвічених мабуть і п’яти десятків не набереться" (там само, с. 62). Отакі думки сіяв М. Драгоманів і в себе вдома, і особливо в Галичині, де мав багато прихильників.

На працю Географічного Відділу посипалися з Києва неправдиві доноси, якими керував ославлений Михайло Юзефович (1802-1889), родом українець. У Петербурзі відбулася урядова нарада, з участю М. Юзефовича, проти українського руху. Наслідком цієї наради був недоброї пам’яти т. зв. Емський Височайший наказ 18 травня 1876 року. Подаю його повністю:

"Государь Императоръ 18 минувшаго мая ВсемилостивЂйше повелЂть соизволилъ:

1. Не допускать ввоза въ предЂлы Имперіи безъ особаго разрЂшенія Главнаго Управленія по дЂламъ печати какихъ бы то ни было книгъ и брошюръ, издаваемыхъ на малороссійскомъ нарЂчіи.

2. Печатаніе и изданіе въ Имперіи оригинальныхъ произведеній и переводовъ на томъ же нарЂчіи воспретить, за исключеніемъ лишь:

а) историческихъ документовъ и памятниковъ;

б) произведеній изящной словесности, но съ тЂмъ, чтобы при печатаніи историческихъ памятниковъ безусловно удерживалось правописаніе подлинниковъ, въ произведеніяхъ же изящной словесности не было допускаемо никакихъ отступленій отъ общепринятаго русскаго правописанія, и чтобы разрЂшеніе на печатаніе произведеній малорусской словесности давалось не иначе, какь по розсмотрЂніи въ Главномъ Управленій по дЂламъ печати;

3. Воспретить различныя сценическія представленія на малорусскомь языкЂ, а равно и печатаніе на таковомъ же текстовъ къ музыкальнымъ нотамъ".

На основі цього "ВсемилостивЂйшаго" царя Олександра II наказу (який офіційно опублікований ніколи не був) Київське Географічне Товариство "тимчасово" закрили — і більш ніколи не відкривали. Наказ цей жорстоко прибив розвій української літературної мови, бо знову звузив її тільки до самого красного письменства. Відтоді стали забороняти вживати слів Україна, український, а то й Січ, козак і т. ін. Остаточно прибив також і розвій нашого окремого правопису — це був удар по т. зв. "кулішівці": українці мусять писати загальноросійським правописом (забули додати, що це ж правопис староукраїнський!) Але в цей час уже відродилася Галичина, у Львові розпочався національний рух, і наша літературна продукція по цій катастрофі подалася за кордон, і була там аж до 1905-го року. Львів помалу стає осередком українських друків, а разом зі Львовом ще й інші міста в Европі, наприклад, Женева, Прага.

Наказ сильно вдарив по всій українській культурі. П. Куліш кинувся був до поляків, і вступив на службу в Варшаві, але з того нічого путнього не вийшло. Українського вченого Павла Житецького (1836-1911) вислано року 1875-го на заслання на північ до Вятки. Року 1875-го за українофільство був звільнений з Київського університету проф. Михайло Драгоманів (1841-1895), а наступного року він змушений був покинути батьківщину й оселився в Женеві в Швейцарії. Тут Драгоманів повів широку культурну працю, яка впливала й на розвій української літературної мови.*

* Див.: M. Cмужка. Драгоманов у боротьбі за народню мову й літературу в Галичині // "Критика", 1933 р., ч. І, с. 38-43, Львів.

На літературному конгресі в Парижі Драгоманів гостро запротестував проти цензурного наказу 1876 року 53, познайомивши Европу з цим варварством. Ближче познайомившися з європейською культурою, Драгоманів накреслював широкі рамки для української культури, а разом із тим і для мови: "Стояти ногами й серцем на Україні, свої голови держати в Европі, а руками обіймати всю Слов’янщину". Цей заклик до європеїзації привів Драгоманова до важливого й мовного вирішення, що то таке народ, народний, народність. Він писав у "Громаді" 54: "Давно вже пора закинути звичку звати народом тільки селян-хліборобів, а признати народом усіх, хто робить корисну громаді працю", тому він хотів бачити народність у формі, але не в змісті,— в змісті треба європеїзуватися. Таким чином, розвій української літературної мови поволі поширювався й ставав на широкі тори, відмінні від попередніх. Стало ясним, що в розвої літературної мови не можна всеціло рівнятися на самий народ, особливо змістом. "Народний" — це всенародний, а не простонародний.

Працював Драгоманів і над поліпшенням правопису, й його система відома під назвою "драгоманівки".*

* Див. про це далі, розділ XVIII.

І те, чого не можна було друкувати в себе, друкувалося тепер у Львові чи в інших містах. Так робив Куліш, друкуючи свої переклади у Львові, а свого "Дзвона" не побоявся видати 1893 року навіть у Женеві в Драгоманова, але більшість робити так, звичайно, боялася.

А урядові скорпіони на українське слово не спинялися й далі, і 8 жовтня 1881 року знову заборонявся український театр, а окремі його вистави поставлено "въ зависимость отъ усмотрЂнія высшихъ мЂстныхъ властей в каждомъ отдЂльномъ случаЂ". Дозволено друкувати словники української мови, але російським правописом. Року 1892-го 8 січня заборонено перекладати з російського й цензурі взагалі наказано "сокращать число малороссійскихъ произведеній въ цЂляхъ чисто государственныхъ". Року 1894-го знову підтверджено наказа не допускати ввозу українських книжок з-за границі, а через рік, 2 грудня року 1895-го, заборонили навіть збірники, українські дитячі читанки, "хотя бы по существу содержанія они и представлялись благонамЂренными". На Київськім археологічнім з’їзді 1899 року заборонили читати реферати українською мовою. Б. Грінченко від руки писав друкованими літерами книжечки для своїх школярів, бо цензура друкувати не дозволяла. А 21 липня 1914 р., по оголошенні війни з німцями, зараз же позакривали всю українську пресу... Далі йти з скорпіонами, здається, не було куди!