Розділ «VIII. ВИНАРОДОВЛЕННЯ УКРАЇНИ В XVIII ВІЦІ»

Той же Митрополит Самуїл з 1786 року розпочав повну й сильну русифікацію Київської академії — викладовою мовою стала остаточно мова російська.*

* Див.: Іван Огієнко. Українська культура. Ляйпціг, 1923 р., с. 112-177. Його ж. Українська вимова богослужбового тексту в XVII віці. Варшава, 1926 р., "Елпіс", т. І, с. 9-32.

Колонізаційні рухи не спинялися й цього часу. Року 1774 Москва побила Турцію, а з нею остаточно впали й кримські татари. Козаки були вже непотрібні, і року 1775-го остаточно впала й Запорозька Січ. На цих землях, на Чорноморщині й Січі, створено Новоросію, де пізніше розрослися Катеринославщина, Таврія й Херсонщина. Увесь цей край віддано під владу князю Потьомкіну 40 й дана йому велика можливість заселювати його. Потьомкін поставив нові міста: Миколаїв, Катеринослав, Херсон. Земля широко роздавалася в російські руки. Розпочалася велика колонізація чужинців: німців, сербів, болгар, вірмен, греків, волохів, жидів і ін. Проте більшість населення була таки українська.

Але жива народна українська мова, хоч і зіпхнута була тепер на стан "мужичої мови", проте остаточно не завмерла. Ще були письменники, що таки її плекали. З України позосталося під Польщею Правобережжя з Галичиною, куди російські зарядження не доходили. Але й на Лівобережжі не все можна було прибити. Письменник Димитрій Туптало (пізніше Святий Димитрій Ростовський, 1651-1709) таки й далі пише своєю українською мовою, наприклад, його "Руно Орошенноє" 1680 року, що мало сім видань.*

* Див. мою розвідку "Руно Орошенноє" Св. Димитрія Ростовського" // "Записки Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету", т. II, 1920 р.

Так само й його славні "Четьї-Минеї" були написані українською славенороською мовою, але в Москві, при друці, їх переклали на мову російську. Року 1721-го сам Петро І заходився був, з ініціятиви гетьмана Скоропадського 41, видати книгу законів "нашим руским нарічієм", але з тих заходів нічого не вийшло. Літописець Самійло Величко (1690-1728) року 1720 закінчив свій славний Літопис таки "нарічієм козацьким", але вже видрукуваний він не був.

Комедії пишуться й далі таки українською живою мовою, що входить навіть до офіційної шкільної поетики Георгія Кониського 42, який навчав у Київський академії: "Комедія должна писаться словами шуточними, низькими, обиденними, слотом простим, деревенським, мужицьким". Ось на це зійшла тепер українська мова в своїх таки письменників! Проте появляється багато вертепних дійств, з чистою народною мовою. Пишеться немало т. зв. інтермедій чи інтерлюдій таки хорошою живою мовою, наприклад, так їх писав Митрофан Довгалевський й інші. Усе це була жива українська мова, яку небаром побачимо і в "Енеїді" Котляревського.

Доля розвою української літературної мови помітно розійшлася на Правобережжі й Лівобережжі XVIII віку. Зараз по Руїні, хоч російський уряд і не дозволяв того, Правобережжя почало знову заселятися, і то не тільки втікачами з нього, але й лівобережцями. По Андрусівському договору 1667 року все Правобережжя знову відійшло до Польщі, а та знову зачала його польщити. Року 1777-го польський уряд наказав переписати "руську" Литовську Метрику польськими літерами. Але з 1795 року, по розділі Польщі, Росія заволоділа й Правобережжям, і польські налетілості до української літературної мови почали помалу вивітрюватися.

Проте польські впливи міцно трималися на Правобережжі як у XVIII, так і в першій половині віку XIX-го. Треба тут підкреслити, що польську мову, як мову "панську", ширили в Україні, а навіть і на Лівобережжі також і жиди. Вони жили навіть по найменших містечках України, як панські орендарі, й пильнували говорити польською мовою. Ще й О. Стороженко в "Чортова корчма" виводить чорта в постаті жида-корчмаря, який говорить по-польському. Школи на Правобережжі були в польських руках аж до 1863 року, до часу польського повстання.

Отож, у XVIII віці грізно рішалася доля української літературної мови — чи їй взагалі надалі бути як мові самостійній. Усім здавалося, що вона пішла на російський бік і зливається з нею назавжди. Але наспіли нові часи, і Іван Котляревський своєю "Енеїдою" 1798 року рішуче сказав на це: ні! Бо мова народу ніколи не вмирає. Ішла запекла боротьба стилів, високого й подлого, — котрий переможе?

Перемогла українська пісня, вся народна творчість, сам український дух. Власне українська пісня найбільше зберегла нам нашу мову за того часу, Коли сперечалися за її існування.

Найстарший запис пісні — це пісня про Воєводу Штефана, вміщена в чеській Граматиці 1550-1570 рр. Яна Благослава:

Dunaju, Dunaju, cemu smutem teces

Na versi Dunaju try roty tu stoyu.

І далі маємо багато записів віршів і пісень за XVI-XVII-XVIII віки, що їх розшукали В. Перетц 43, І. Франко, Ф. Колесса 44, М. Возняк 45 і ін. І тепер знаємо про силу пісень XVII, а особливо XVIII віку. Глибші досліди показали, що авторами цих пісень були наші школярі, мандрівні дяки — бакаляри, поети з народу й т. ін. Проф. В. Перетц взагалі переконливо довів про сильний зв’язок між піснями XVII-XVIII віків та нашою віршованою літературою; наприклад, поет XVIII в. Семен Климовський є автор пісні "їхав козак за Дунай"; співалися пісні Гр. Сковороди й ін. Отож, поруч з літературною мовою жила й розвивалася жива народна мова, збережена нам особливо в піснях, — мова чиста, взірцева, далеко краща від мови літературної. Рукописні збірники пісень усе ходили по руках в XVIІ-XVIII віках, і власне вони робили нашу живу мову невмирущою, і це з неї виріс Котляревський, а трохи пізніш Шевченко. В рукописах ходили й збірки віршів наших поетів, наприклад, Климентія Зиновієва († 1727) й ін.

Дослідники історії пісень (Потебня, Грушевський, Ф. Колеса й ін.) твердять про глибоку давнину постання наших пісень, а Лось доводить, що пісні повстали може ще зо спільнослов’янської доби. Ті пісні, які ми маємо вже з XVII віку, такі досконалі, що для їх вироблення потрібний був дуже довгий час. І справді, в них бачимо "високорозвинену образну мову, величезний засіб поетичної фразеології, різні форми паралелелізму й символіки, епітети, метафори, порівняння й антитези й т. ін." (Ф. Колеса, "Україна", 1928, II, 61); уже в XVII в. маємо в піснях багато різних форм та стилів. Взагалі в народних піснях маємо таку високу поезію й такий високорозвинений поетичний стиль, які для тих часів недосяжні в творчості інтелігентних поетів.

Таким чином, ми стверджуємо щонайменше тисячолітню пісенну творчість українського народу, творчість, яка ніколи не переривалася, ніколи не спинювалася, цебто, жива народна наша мова жила разом зо своїм народом, як вищий вияв його духа. Ось тому творчість Котляревського не була новиною, — він тільки більше використав власне цю мову народної творчости, поклавши її в основу мови літературної.