Розділ восьмий Некромант за роботою

— Максе, — мовила я тривожно. — Що ти робиш?

— Морально готуюся допитувати.

— Чому ти втовкмачив собі в голову, що треба обов’язково…

— А як ще до нього звернутися?

— Не знаю.

— А не знаєш — не давай порад!

Він ще раз узявся за пляшку й удух випив половину.

— Максе, — я нервувала дедалі дужче, — годі.

— Чому — годі?

Я чудово пам’ятала, як у нас одного разу ганебно зірвався шкільний вечір — бо компанія із сьомого «В» напилася в туалеті пива навпіл із горілкою. Побилися, хтось розбив скло голою рукою, довелося викликати «швидку». Звідтоді — й дотепер — ніяких вечорів у школі ніхто не проводить.

— Максе, ти пам’ятаєш ополченців, які перепилися з ляку? А чим ти кращий за них? Ти, великий чарівник?

Максиміліан скосив око на курган.

— І все одно ж не віддасть він мені цього меча, — пробурмотів тужно. — Брудна робота — некромантові. Меч — магові дороги. Як завжди. Усе по справедливості.

Він знову приклався до пляшки. Я піднесла посох. Маленька блискавка з навершя вдарила одночасно з громом над нашими головами. Пляшка розкололась, і наливка заюшила на чорні некромантові штани.

За мить він був уже на ногах. Я теж підхопилася, тримаючи посох напереваги.

— Ти мене образив, — сказала я, дочекавшись, поки втихне грім.

Його чорні очі перетворилися на щілинки.

— Ніколи не зневажала тебе за те, що ти некромант. Ти мене зраджував, підставляв — це було. Ніколи я не звалювала на тебе брудну роботу. Не бреши!

Вода лилася по його білому волоссю, по обличчі, по одязі. Цілу секунду я була впевнена, що зараз він на мене кинеться — і не знала, відіб’юся чи ні. Блискавки лупили без перерви, раптом одна з них із тріском застромилася в дерево на іншому кінці галяви, за двадцять кроків перед нами. Здалося, цілий ліс палає — так заревло полум’я.

Максиміліан відступив на крок. Його обличчя, інакше освітлене, здавалося висіченим із жовтавого мармуру.