Розділ восьмий Некромант за роботою

Я зрідка бувала в цьому лісі. У дні, коли царював Оберон, тут було світло та святково: кожну квітку населяли чарівні істоти, в кожному дуплі жив лісовий дух, і навіть маленькі діти могли безпечно гуляти лісом. Тепер усе змінилося: «тонкий» світ тоншав ще більше, ліс постарів, насупився, а передгрозова темінь робила його зовсім лиховісним. Я зручніше перехопила посох: як маг дороги, я й не в таких місцях розчищала собі шлях… Знати б іще, куди ми йдемо.

— Максе, куди ми йдемо?

— До могили, — відповідав він уривчасто.

— У лісі?

— А ти ніколи не чула про Лісового Воїна?

— Ні…

— Соромно, магу дороги, літописи читати слід… Коли народ лісовий скорився Оберонові — це було за рік по тому, як Королівство тут облаштувалося, — Лісовий Воїн уже ледь пересувався, такий був старезний. За давніх часів був він дужим, кажуть, виходив один проти десятка лучників, збивав стріли на льоту й мечем голив ворогів начисто, не зачіпаючи шкіри. Уявляєш, наскільки кривдно боротися проти мечника, який тебе голить. Ти його намагаєшся заколоти — а волосся твоє летить, летить… Після такого залишалося або наїстись отруйних грибів до смерті, або йти до нього в учні.

— Та не інакше, — сказала я, по нетривалому роздумі.

Перші краплі заляпали по листю і хвої, одна впала мені на лоба, мокро й лунко, мов ляпас дала. Блискавка «сфотографувала» ліс, спалахом вихопила переплетіння гілок, петлі коріння, випнуті з-під землі, кола грибів, схожі у величезних капелюхах на гномів, що стали до танцю. Я згадала, як одного разу під час грози бачила величезну багатопалу долоню, простягнуту серед блискавок із неба — смирка-хапача.

— Максе, як тут щодо смирків?

— Ніяк, — відповідав той безтурботно. — Давно вже не було. І взагалі: чи не соромно магові боятися якихось смирків?

Ми йшли далі. Я міцно стискала свій посох — на двох магів навряд чи хто-небудь нападе, але смирк, наскільки мені відомо, нерозумний. Мізків у нього не більше, ніж, наприклад, у скарлатини.

— Виходить, лісовий народ скорився Оберонові?

— Не відразу. Кажуть, справу довершив сам Лісовий Воїн. Я, мовляв, старію та незабаром умру, а Оберон не дозволить скривдити наш народ. Щоправда, на той час половина лісових дівчат уже повиходили заміж у місті… Дівчата в них гарні, високі, з зеленим волоссям до землі, — у голосі Максиміліана почувся легкий жаль. — А хлопці й чоловіки — пеньки пеньками. Ну от, ми прийшли.

Чергова блискавка вихопила з мороку просто перед нами курган, який виростав із землі, вкритої шаром торішньої хвої. Я примружилася, подивилась нічним зором: курган було складено із замшілих брил, на його верхівці стояла, як мені спершу здалося, статуя. Тільки коли придивилась, я зрозуміла, що це дерево із прямим кам’яним стовбуром, невеличкою кроною та величезним корінням, яке обплітало курган, як вени обплітають старечу руку.

— Кам’яне дерево, — сказав Максиміліан. — Велика рідкість.

Грім накрив його слова. Я на мить замружилася — не зношу гучних різких звуків.

Дощ уже періщив щосили. Максиміліан затяг мене під розлогий кущ неподалік від кургану, на краю зарослої галяви. Навершя мого посоха спалахувало й гасло. Блискавки били одна за одною, небо рвалося з огидним тріском, я постійно з острахом поглядала вгору. Максиміліан зубами витяг корок зі своєї сулії; крізь дух мокрого лісу, запах грози й гнилизни пробилися гострі пахощі, які нагадували про щось лікарське.

— Чорнична наливка, — пробурмотів Максиміліан. — У місті її подавали в одному тільки шинку… Ех…

Він приклав горлечко до губів і кілька разів ковтнув. Облизався, перевів подих; на очі йому навернулися сльози.