Розділ четвертий У гості до некроманта

Мене охопив новий напад сум’яття. Вогненна куля то розжарювалася, то ледь не вгасала. Тіні від альтанки, від крісел, від квітів тремтіли та стрибали.

— Валиться тонкий мир, — провадив некромант. — Руйнується чарівна оболонка нечарівних речей. Звичайний, буденний світ іще не встиг закостеніти, він хилитається, втрачає стійкість. А коли світ втрачає стійкість, завжди приходить Сарана.

При світлі вогненної кулі його біле обличчя здавалася жовтим; переді мною сидів похмурий, дорослий, повнолітній некромант.

— Сарана… я погано розумію, що це таке. Одне знаю точно: вона знесе тут усе. Зрівняє з землею будівлі разом із мешканцями. Всі землі, до яких встигло дотягтися Королівство — острови з колишніми людожерами, далекі береги, угіддя цих кумедних тварин — бебриків… Усе спустошиться, і простір почне стискатись, як міхур, із якого потроху виходить повітря. І зіллється в точку, — Максиміліан стис великий і вказівний пальці, начебто давлячи між ними комара.

Я застигла, він же глянув на мене — й раптом засміявся:

— Авжеж, так буде… І бідолашному некромантові залишиться тільки втікати назад за Відьмину печатку. А там погано, Лінко, ти знаєш. Там тепер царює принц-чума.

Із темного отвору дверей вибіг павук. Я насилу втрималася, щоб не закричати на все горло: нерви в мене були як надто туго натягнуті струни іграшкової балалайки.

— Тому будь-що-будь слід викручуватися, — бадьоро завершив Максиміліан. — Перш ніж ми сядемо за стіл, я тобі хочу показати дещо.

Він підійшов до клумб. Тверді стебла завмерли, мов неживі. Максиміліан узяв дозрілий плід, схожий на волохатий кулак, і той охоче відділився від куща.

— Що це таке, по-твоєму?

Я знизала плечима. Максиміліан труснув плід, почувся глухуватий стукіт насінинок.

— Це насінинки правди, — сказав Максиміліан із торжеством. — Я знайшов у себе одне й виростив, зібрав урожай, знову посадив… Ти пам’ятаєш, як вони діють?

І розломила суху оболонку плоду й побачила десяток круглячків, схожих на горошинки — жовтих, зелених і сірих.

Трапеза чекала на нас у великій чорній залі. Вогненні кулі висіли в повітрі, начебто величезні ялинкові іграшки, й полум’я перетікало в них, як вода — тільки не згори вниз, а навпаки. Пелюстки вогню зривалися й мчали вгору з димом — під стелю, прикрашену тонким різьбленням.

Перш ніж сісти, я ніби ненароком провела посохом. Небезпеки не було.

— Боїшся, що отрую? — від Максиміліана нічого не сховаєш.

— Звичка, — відповіла я коротко.

Йому не було резону труїти мене. Але некроманти полюбляють чинити капості без будь-якої користі для себе — просто так.

Млинчики мали чудовий вигляд — тонкі, мов мереживо, маслянисто-ніжні, вони категорично не в’язалися з похмурим виглядом замку. Максиміліан відразу взявся до їжі — з таким апетитом, начебто не було Сарани й Оберон, ніби нічого не сталось, як і раніше, правив у своєму замку.

Нам ніхто не прислуговував, ми самі брали з великої тарілки млинці, а з вазочок — варення, і це було чудово: по-перше, тому, що я взагалі не люблю, коли мені хтось подає. По-друге, здоровенний павук, який розливає компот, здатен зіпсувати будь-який апетит — навіть той вовчий, що розгорівся в мені цієї хвилини. А млинчики танули на язиці, їхній смак заливав і ніс, і гортань, і навіть, здається, вуха. Варення було ледь кислувате, я такого зроду не їла.