Розділ вісімнадцятий Зло не має влади

Королева простягла холодні липкі руки, й відразу ж задерев’яніло, стислося моє горло. Мрячна Бабера більше не гралася в котика й мишку — вона поквапливо душила мене. Я рвонулася — марно, не чула вже ні рук, ні ніг; випустила посох, гримнулася на плити й зрозуміла, що зараз провалюся в темряву…

Туман, із якого складалося її важке тіло, був не дуже щільний — крізь іскри, що літали перед очами, я побачила, як Оберон зринає з сірого марева, як змахує батогом. Чорна нитка перехопила грубу шию — це було останнє, що я бачила. За хвилину, певне, отямилася, вже стоячи рачки, кашляючи та хапаючи ротом повітря. У протилежному кутку коливалася, мов холодець, Мрячна Бабера, Оберон же наступав на неї, бив і бив чорним батогом, поки Королева раптом не обсипалася, немов будиночок із карт.

Вихор пройшов усією залою, розгорівся вогонь у печі, зник туман із найдальших кутків. Лише нитки, що висіли то там, то тут, нагадували, що ми ще на вивороті.

— Не втрималася? — сухо запитав Оберон.

Я мовчала.

— Вибач, — він підняв мене з підлоги, поставив на ослін, як дитину. — Все має дві сторони. Згодна?

Білий промінь на обрії. Смолоскипи кочівників. Падає Гарольд…

Я здригнулася й прокинулась.

Я лежала на широкому ослоні, на шкірі бебрика, вкрита чиїмось добротним плащем. Кімната здалася незнайомою, але крізь зачинені віконниці пробивалося денне світло. Що трапилося, котра година?! Я пам’ятала, як ми з королем вийшли з вивороту й ще кілька хвилин по тому — вогонь горів у каміні… Я ж тільки на хвилиночку заплющила очі!

Пробився крізь грубі стіни неприємний надсадний звук. Що це? Роги Сарани?! Таж це вони мене й збудили!

Я поквапливо злізла з ослона. На підлозі стояли рядком мої кросівки — та мої ж таки шкіряні чоботи; де вони їх відшукали?! Лежала акуратно складена хустка мага дороги — чорна зі сріблом…

Я не вірила, що все це відбувається насправді.

Знадвору било сонце. Від кожного вікна падали трикутники світла, плити підлоги під ними полум’яніли так, що боліли очі. Здавалося, замок освітлюють іззовні мільйоном величезних прожекторів. Я вибігла надвір: за стінами неначе рокотало море. Крізь цей гуркіт чулися нечасті, безладні удари об камінь — дощ?!

— Ліно!

Вони стояли в затінку великого намету — Гарольд, принц Олександр, Безлік, стражники. Усього з десятеро — маленька групка людей посеред широкого подвір’я.

— Не йди нагору! Там стріляють…

Я зрозуміла, який звук мене здивував. Це покльовували камінь наконечники стріл — Сарана про всяк випадок обстрілювала порожні стіни.

— А де…

Я замовкла. Мені раптом уявилося, що все вчорашнє було сном: Оберона немає. Він не повертався. У мене стемніло в очах посеред залитого сонцем подвір’я — і раптом я побачила Фіалка, що скромно стояв біля діжки з водою.

Він був такий білий, що в ньому відбивалися небесна блакить, червонясті плитки вимощеного подвір’я та сонячні відблиски. Він стояв зі згорнутими крилами, так що вони були майже непомітні, та косував на мене оком — божевільним і веселим. На його довгих губах блищали краплинки води.