Розділ вісімнадцятий Зло не має влади

— Я його… загубила.

Він підніс посох, смоляний, із навершям у вигляді кореня. Обмацав мене, мов сканером, від тім’я до носків пошарпаних кросівок.

— Ходімо.

Він знов узяв мене за руку й кудись повів; вершники зі смолоскипами метушилися, освітлюючи дорогу, хоч обоє ми бачили в темряві.

Ми не дійшли до його кабінету. Король привів мене в обідню залу для стражників, велике приміщення, де валявся перекинутий стіл і горів вогонь. Вказав на дерев’яний ослін:

— Ставай.

Я спочатку не зрозуміла.

— Залазь на ослін!

Я послухалася. Оберон говорив без роздратування, але не послухатись наказу було немислимо. Я знала, що король може бути суворим, але тепер…

На тремтячих ногах я видерлася на ослін. Оберон став переді мною — тепер я була навіть ледь вища за нього.

Він підняв долоні, мов збираючись пограти в «ладусі». Я зробила те саме, як у дзеркалі.

— Усе має дві сторони, — похмуро повідомив Оберон. — Геть усе.

І я побачила, як його обличчя стає моїм.

Найменше мені хотілося зараз опинитися на вивороті.

Туман стояв дуже високо — мені по груди. Вся кімната затягнута була виворітними нитками, але я відразу розгледіла головну — червону. Вона обплутувала Оберона, петлями захльостувала його шию, начебто хотіла задушити.

Король недбало змахнув посохом — туман розійшовся, очистив простір навколо нас.

— Як довго ти пробула на вивороті?

— Не пам’ятаю.

— Годину? Більше?

— Більше.